Всьому причиною були шахи. Спочатку вони грали щодня — сідали за шахівницю о сьомій, зразу після вечері. Лікар діставав належну фору, з огляду на помітну перевагу суперника, але з кожним разом фора зменшувалась, аж поки вони стали грати як рівні партнери. Згодом, коли дон Галілео Даконте відкрив у місті перший кінотеатр, Херемія де Сент-Амур став одним з найпостійніших його відвідувачів, і гра в шахи обмежилася тими вечорами, в які не було кінопрем'єр. На цей час антільський емігрант так заприятелював із лікарем, що той навіть почав супроводжувати його в кіно, але без дружини, почасти тому, що в неї бракувало терпіння стежити за перебігом суперечок на складні теми, а почасти з тієї причини, що лікар інстинктивно завжди відчував: Херемія де Сент-Амур не був доброю компанією ні для кого.
Неділя в доктора Урбіно відрізнялася від інших днів. Він слухав месу в кафедральному соборі, а потім вертався додому й більше нікуди не вибирався, відпочиваючи та читаючи на терасі патіо. Зрідка їздив провідати котрогось лежачого хворого — тільки в разі крайньої потреби — і вже багато років уникав суспільних обов'язків, крім таких, яких годі було уникнути. Того дня, на Трійцю, завдяки винятковому збігу сталися дві рідкісні події: смерть друга і срібне весілля у знаменитого учня. Засвідчивши смерть Херемії де Сент-Амура, доктор Урбіно хотів був зразу повернутися додому, але не зміг перебороти цікавості й змінив свій намір.
Сівши в екіпаж, він похапцем переглянув передсмертного листа й наказав кучерові везти його досить плутаним лабіринтом вулиць у старовинний квартал Невільників. Це рішення настільки суперечило звичаям доктора, що кучер перепитав, чи не сталось якої помилки. Ні, не сталося: адресу небіжчик, написав чітко, а він мав аж надто причин знати її чудово. Доктор Урбіно знову повернувся до першої сторінки і вдруге поринув у той бурхливий потік небажаних звірянь, що могли б змінити йому життя, навіть у його віці, якби він зміг переконати себе, що то не маячня безнадійно хворого.
Уже з раннього ранку в небі почала густіти волога, і було хмарно та прохолодно, але дощ навряд чи міг зібратись раніше полудня. Шукаючи якнайкоротший шлях, кучер звернув у вузькі бруковані вулички колоніального міста, і йому довелося не раз зупинятися, щоб кінь не наполохався учнів та ченців різних релігійних конгрегацій, що безладними юрмами поверталися зі святкової служби Божої. Вулиці були прикрашені паперовими гірляндами й квітами, грали музики, з балконів дивились на святкові процесії дівчата в барвистих капелюшках та в сукнях з мусліновими шлярками. На площі перед кафедральним собором, де з-за африканських пальм та нових ліхтарів у вигляді величезних куль ледь виглядала статуя Визволителя, утворився затор машин після того, як люди валом повалили з храму, а в статечному й гамірливому кафе "Парафіяльне" не залишилося жодного вільного місця. Єдиним кінним екіпажем на тих вулицях був екіпаж доктора Урбіно, й він відрізнявся від небагатьох, які лишилися в місті, своїм завжди начищеним до блиску шкіряним верхом, тільки бронзовими — щоб не роз'їдалися селітрою — металевими частинами і пофарбованими в червоний колір із золотистою обвідкою колесами й дишлями — такі екіпажі можна бачити на свята перед Віденською оперою. Крім того, хоча найманірніші аристократи вдовольнялися тим, щоб їхній кучер мав чисту сорочку, доктор Урбіно вимагав від свого, щоб той завжди вдягав ліврею з полинялого оксамиту та циліндр, як у циркового дресирувальника. Ці деталі одягу не тільки вражали анахронізмом, а й були справжніми тортурами в жаркому карібському кліматі.
Хоча доктор Урбіно любив своє місто майже маніакальною любов'ю і знав його краще, аніж будь-хто, рідко випадала йому нагода, яка раптом випала того недільного дня, щоб зважитись і заглибитись у гамірні вулички старовинного невільницького кварталу. Раз у раз кучерові доводилось повертати, й кілька разів він був змушений розпитувати перехожих, аж поки йому пощастило знайти вказаний за адресою дім. Доктор Урбіно зблизька відчув важку болотяну атмосферу цих місць, її зловісну тишу, її задушливий сморід, що не одного безсонного досвітку доходив аж до його спальні, змішаний з пахощами жасмину в патіо, і тоді він сприймав його як перебіжний вітрець, що не мав ніякого стосунку до його життя. Але цей важкий дух, колись так часто ідеалізований ностальгічними спогадами про далеку батьківщину, тепер почав перетворюватися на нестерпну реальність, коли екіпаж підстрибував і провалювався в трясовину вулиць, де стерв'ятники билися за покидьки з бойні, занесені сюди морським припливом. На відміну від кварталу Віце-Королів, тут будинки були не з цегли, а з не пофарбованого дерева, побілілого від дощів та сонця, криті цинковою бляхою, і більшість стояли на палях на випадок повені з відкритих стічних канав, успадкованих від іспанців. Усе тут здавалося жалюгідним і незатишним, але з брудних пивничок гриміла музика веселої гульні, в якій не було нічого божественного — то бідняки по-своєму святкували Трійцю.
Коли нарешті вони знайшли зазначений у адресі дім, за коляскою вже бігла зграя голих дітлахів, які реготали з театрального вбрання кучера, і той мусив пригрозити їм батогом. Доктор Урбіно, готовий до конфіденційного візиту, надто пізно зрозумів, що нема наївності небезпечнішої, ніж та, яка властива його віку.
Фасад будинку без номера мало чим відрізнявся від найубогіших, хіба тільки вікном, завішеним тюлевими фіранками, та великими дверима, знятими з якоїсь старовинної церкви. Кучер дзеленькнув молоточком, і тільки тоді, коли переконався, що це той дім, який вони шукають, допоміг лікареві вийти з коляски. Двері відчинилися без скрипу: за ними в сутіні стояла жінка вже не першої молодості, в усьому чорному і червоною трояндою за вухом. Незважаючи на свій вік — а їй було не менше, ніж сорок, — вона зберегла гордовиту поставу мулатки з золотавими, жорстокими очима, з гладенько зачесаним волоссям, яке облягало голову, наче шолом із тонкої криці. Доктор Урбіно не впізнав її, хоч кілька разів і бачив цю жінку крізь туман шахових партій у фотоательє, а колись навіть виписав їй рецепт на таблетки хіни від пропасниці. Він подав жінці руку, і вона взяла її в обидві свої не так для привітання, як щоб допомогти йому увійти в дім. У залі пахло лісом і, здавалось, чулися шерехи листя, хоча вона була заставлена меблями та досить вишуканими речами — і все на своєму місці. Доктор Урбіно не без почуття суму пригадав антикварну крамничку в Парижі в домі номер 26 на вулиці Монмартр, де був одного осіннього понеділка в минулому столітті. Жінка сіла і заговорила до нього каліченою іспанською мовою.