Його невідчепною турботою була небезпека, що чаїлася в занедбаному санітарному стані міста. Він звертався до найвищих представників влади з наполегливим проханням, щоб засипали стічні канави ще часів іспанського панування, які були величезним розплідником пацюків, і побудували натомість закриті клоаки, стічні води яких не зливалися б у затоку біля базару, як то було з давніх-давен, а виводилися б кудись на далеке звалище. Добротно опоряджені будинки колоніальної доби мали вбиральні зі смердючими ямами, але дві третини міського населення, скупченого в халабудах, що тіснилися біля самої трясовини, справляли свої потреби просто неба. Екскременти висихали на сонці, перетворювалися на порох і безтурботно вдихалися всіма разом з грудневими вітрами, що приносили морську свіжість.
Доктор Хувенал Урбіно спробував організувати при муніципальній раді міста обов'язкові курси, де бідняків навчали б споруджувати свої власні вбиральні. Він марно домагався, щоб покидьки не викидали в затоплювані припливами улоговини, вже століття тому перетворені на гнилі ставки, і щоб принаймні двічі на тиждень їх вивозили та спалювали десь за містом.
Він розумів, яка смертельна загроза чаїлася в питній воді. Сама думка про побудову водогону здавалася фантастичною, бо ті, хто міг би провести її в життя, володіли підземними резервуарами, де під грубим шаром плісняви зберігалася дощова вода, зібрана протягом багатьох років. У найкоштовніших меблях тієї епохи були зроблені спеціальні ніші, оздоблені дерев'яним візерунком, куди ставили великі глеки. День і ніч вода капала в ті глеки, просочуючись крізь кам'яні фільтри. Щоб ніхто не подумав напитися з алюмінієвого кухля, яким черпали воду, його вінця робили зубчастими, як на короні карнавального короля. В сутіні полив'яного глека вода була прозора та свіжа і мала присмак лісу. Але доктор Хувенал Урбіно не мав ілюзій щодо надійності цієї традиційної системи очищення, бо знав: попри всі заходи остороги, дно таких глеків було справжнім раєм для водяних черв'ячків. У дитинстві він часто сидів біля глека годинами, з майже містичним подивом споглядаючи ті створіння, переконаний, як і більшість тогочасних людей, що черв'ячки — то чарівні духи, які зваблюють юних дівчат, ховаючись у осадах нерухомих вод, і здатні на жорстоку помсту з ревнощів. Малим хлопцем він бачив сліди руйнувань у домі Ласари Конде, шкільної вчительки, яка посміла відмовити духам, бачив шибки, потрощені на дрібнесенькі скалки, і купу каміння, яким духи три дні й три ночі жбурляли у вікна. Отож минуло багато часу, перше ніж Хувенал Урбіно довідався, що насправді черв'ячки були личинками москітів, але довідавшися про це, він уже ніколи цього не забував, а згодом з'ясував, що не тільки вони, а й інші злі духи можуть безперешкодно проникати крізь наші примітивні кам'яні фільтри.
З давніх-давен було відомо, що вода з підземних сховищ — і це ставили їй за заслугу — спричиняє грижу калитки, яку чимало чоловіків, жителів міста, носили не тільки без сорому, а й з певним патріотичним гонором. Коли Хувенал Урбіно ходив до початкової школи, він не раз здригався від невідчуваного жаху, бачачи грижуватих, що сиділи гарячого надвечір'я під дверима своїх осель, обмахуючи віялом величезне яйце, схоже на дитя, яке заснуло між ногами. Казали, ніби в грозові ночі така грижа свистіла свистом лиховісного птаха і корчилася від нестерпного болю, коли десь поблизу спалювали пір'їну стерв'ятника, але ніхто не нарікав на цю напасть, бо мати велику й доглянуту грижу було почесно для кожного чоловіка. Коли доктор Хувенал Урбіно повернувся з Європи, він уже добре розумів наукову безпідставність подібних вірувань, але вони пустили таке глибоке коріння у грунті тутешніх забобонів, що багато людей заперечували проти мінерального збагачення води в підземних сховищах з остраху, аби вона не втратила своєї дорогоцінної властивості спричиняти почесну грижу.
Не менше, ніж забрудненість води, тривожив доктора Хувенала Урбіно і гігієнічний стан громадського ринку, розташованого просто неба на широкій місцині понад берегом затоки Лас-Анімас, де швартувалися вітрильники з Антільських островів та всього Карибського узбережжя. Знаменитий тогочасний мандрівник описав його як один з найрозмаїтіших у світі. Ринок і справді був багатий, щедрий та гамірний, але, мабуть, і найнебезпечніший. Він стояв на звалищі власних покидьків, і був відданий на поталу морських хвиль та припливів, і саме так з відрижками затоки поверталися на берег нечистоти міських клоак. Там-таки море виносило на суходіл покидьки з розташованої неподалік скотобійні — порубані на шматки голови, гнилі кишки, кізяки та гній плавали під сонцем просто неба в калюжах крові. За них постійно воювали стерв'ятники, пацюки і собаки, гасаючи між засоленими тушами кіз та каплунів, доставленими сюди з островів Сотавенто й розвішаними під дашками яток, та перестрибуючи через весняну городину з Аріхони, розкладену внизу на матах. Доктор Хувенал Урбіно хотів би санітарно оздоровити цю місцевість, він вимагав, щоб скотобойню перенесли кудись-інде, щоб побудували критий ринок зі скляним дахом, такий, який він колись бачив біля старої пристані в Барселоні, де харчі здавалися такими свіжими та приємними для ока, що шкода було їсти їх. Але навіть найпоблажливіші з його впливових друзів тільки поспівчували його ілюзорному бажанню. Такими вони були: тільки й знали, що хизуватися своїм походженням, історичними заслугами міста, цінністю своїх реліквій, своїм героїзмом та красою, але не помічали червоточини років. Доктор Хувенал Урбіно, навпаки, надто любив своє місто, щоб заплющувати очі на правду.
— Яке славне наше місто, — казав він. — Ось уже чотириста років ми його нищимо, і все не можемо покінчити з ним.
А втім, таке мало не сталося. Пошесть холери, чиї перші жертви попадали мертвими в калюжі на ринку, спричинила за тринадцять тижнів стільки смертей, скільки доти не знала наша історія. Раніше небагатьох визначних покійників ховали під плитами в церквах по сусідству з архієпископами та старостами церковних громад, інших, менш заможних, закопували на цвинтарях біля монастирів. Бідняків відвозили на Колоніальне кладовище, розташоване на відкритому всім вітрам пагорбі, відокремленому від міста каналом, у якому часто пересихала вода. Над каналом було перекинуто кам'яний міст, а на мості якийсь передбачливий алькальд звелів поставити арку з вирізьбленими на ній словами: Lasciate ogni speranza voi ch'entrate[3]. За перші два тижні холерної пошесті кладовище було вщерть переповнене, і не лишилося жодного вільного місця в церквах, незважаючи на те, що безліч кістяків безіменних пращурів закопали до однієї спільної могили. У соборі стояв важкий дух, проникаючи з погано запечатаних склепів, і його двері зачинилися на три роки, аж до тієї пори, коли Ферміна Даса вперше побачила зблизька Флорентіно Арісу на різдвяній службі. На третьому тижні цвинтар монастиря Святої Клари був заповнений упритул до тополь, які оточували його, і довелося використати під кладовище удвічі більший сад громади. Там повикопували глибокі могили й стали ховати мерців у три яруси, поквапно й без трун, проте довелося від цього відмовитися, бо переповнена трупами земля зробилася, мов губка, на яку неможливо було ступити, бо вона сочилася смердючою чорною кров'ю. Тоді мерців почали ховати на Руці Божій, менш як за лігу від міста, на території скотоферми, де раніше випасали худобу, і згодом там освятили нове громадське кладовище.