А тоді розповів такі дивовижні речі, що Флорентіно Аріса дав собі слово навчитися плавати і глибоко пірнати, аби тільки побачити те чудо на власні очі. Розповів Евклідес, що в тому місці, на глибині лише вісімнадцять метрів, він побачив безліч старовинних вітрильників — вони стояли та лежали між кораблів, і було годі порахувати, скільки ж їх там є, бо вони розташувалися на широкому просторі, аж губилися з виду. А найдивовижніше те, розповів далі хлопець, що жодне із старих суден, яких стільки стоїть на плаву в затоці, так добре не збереглося, як ті потоплені кораблі. Мовляв, там є кілька каравел з досі непошкодженими вітрилами, а затонулі кораблі дуже добре видно і здається, ніби вони пішли на дно, взявши із собою свій простір і час, отож там, у глибині, їх і тепер освітлює те саме сонце одинадцятої ранку, що стояло в небі у суботу 9 червня, коли вони затонули. Розповів Евклідес, захлинаючись від надміру власної уяви, що найлегше було впізнати галеон "Сан-Хосе", чиє ім'я чітко виднілося на кормі, виписане золотими літерами, але цей корабель був і найдужче пошкоджений ядрами англійських гармат. Розповів, ніби всередині галеона він побачив восьминога, якому було не менше, ніж триста років віку, і його мацаки виходили назовні крізь гарматні порти, але, мовляв, він так виріс, сидячи в корабельному камбузі, що визволити його звідти можна, хіба тільки розламавши судно. Розповів, що бачив, як на баку плаває тіло капітана в парадній формі, ну й він, Евклідес, мовляв, хотів був спуститися в трюми, де лежали скарби, але на це йому вже не вистачило в легенях повітря. А ось і докази: смарагдова сережка та медаль Богородиці з роз'їденим селітрою ланцюжком.
Отоді Флорентіно Аріса уперше й згадав про свої пошуки скарбів у листі до Ферміни Даси, якого послав у Фонсеку незадовго до її повернення. Історія затонулого галеона була їй відома, бо вона часто чула про це від батька, який змарнував чимало часу й грошей, намагаючись переконати фірму німецьких водолазів, щоб ті вступили з ним до спілки з метою підняти з морського дна затонулий скарб. Він би не відмовився від цього задуму, але кілька вчених з Історичної академії переконали його, що легенду про затонулий галеон вигадав котрийсь із хапуг віце-королів, у такий спосіб прибравши до рук гроші, які належали іспанській короні. В усякому разі Ферміна Даса знала, що галеон лежить на глибині двісті метрів, де жодна людина не змогла б до нього дістатись, а не за двадцять метрів від поверхні, як вважав Флорентіно Аріса. Але вона так призвичаїлася до його поетичних перебільшень, що й авантюру з галеоном сприйняла як одну з найкращих вигадок у цьому дусі. Та коли вона стала отримувати й інші листи, написані не менш серйозно, ніж його запевнення в коханні, і сповнені ще фантастичніших подробиць, вона мусила звірити Ільдебранді свої побоювання, чи, бува, уведений в оману наречений не схибнувся з розуму.
Тими днями Евклідес підняв на поверхню стільки доказів своєї легенди, що йшлося вже не про збирання сережок та перснів, розсипаних між коралами, а про заснування великої компанії з метою обстежити півсотні затонулих кораблів та підняти на поверхню казкові багатства, сховані в їхніх трюмах. Тоді й сталося те, що рано чи пізно мало статися: щоб довести свою авантюру до щасливого кінця, Флорентіно Аріса попросив допомоги в матері. А їй досить було вкусити зубами метал прикрас і поглянути проти світла на прозорі камінчики, як вона зразу збагнула: хтось зловживає наївністю її сина. Евклідес навколішках заприсягся Флорентіно Арісі, що в його розповідях не було ошуканства, але в наступну неділю він не з'явився на рибальській пристані, і більше ніде й ніколи Флорентіно Аріса його не зустрічав.
Єдиним набутком для Флорентіно Аріси від тих невдалих пошуків був притулок від знегод кохання, який він знайшов на маяку. Вони з Евклідесом дістались аж туди в човні одного вечора, коли їх захопила буря у відкритому морі, й відтоді Флорентіно Аріса узяв собі за звичку вечорами ходити на маяк і гомоніти з доглядачем про безліч земних та морських дивовиж, які той знав. Це стало початком дружби, що пережила багато перемін у світі. Флорентіно Аріса навчився підтримувати світло (спочатку там палили дрова, потім — нафту, аж поки в нас з'явилася електрична енергія). Навчився спрямовувати його в певному напрямку та підсилювати за допомогою системи дзеркал, і в кількох випадках, коли доглядач маяка не міг виконувати свої обов'язки, Флорентіно Аріса залишався там на цілу ніч, спостерігаючи за морем з вершини вежі. Він навчився впізнавати кораблі за гудками, за розміром світлих плям від їхніх далеких прожекторів і часом мав таке враження, ніби щось від них передається йому по променях маяка.
Удень він знаходив собі розраду в іншому — а надто по неділях. У кварталі Віце-Королів, де жили багатії Старого міста, жіночий пляж був відгороджений від чоловічого цегляним муром: один праворуч, другий — ліворуч від маяка. Отож доглядач установив підзорну трубу, в яку за плату в один сентаво можна було спостерігати жіночий пляж. Та хоч панночки зі світського товариства і не знали, що на них дивляться, вони все одно показували себе в найкращому вигляді, розгулюючи в купальних костюмах із пишними шлярками, в черевичках та капелюшках, що ховали тіло майже так само, як і вуличний одяг, будучи, правда, менш привабливими. З берега стежили за дівчатами матері, сидячи під гарячим сонцем у плетених кріслах-гойдалках у тих самих сукнях, капелюхах із перами та під тими самими парасольками, з якими ходили до церкви, і пильнуючи, щоб чоловіки із сусіднього пляжу не звабили їхніх чад десь під водою.
Отож крізь підзорну трубу не можна було побачити ні більше, ні чогось збудливішого, ніж, скажімо, на вулиці, проте щонеділі біля маяка збирався гурт клієнтів, які купували собі право зазирнути в "телескоп" задля простої втіхи скуштувати заборонених яблук із чужого саду.
Флорентіно Аріса був одним з них, радше з нудьги, ніж шукаючи собі втіхи і, власне, зовсім не через цю додаткову розвагу став він добрим приятелем маякового доглядача. Справжньою причиною було те, що після того, як Ферміна Даса йому відмовила і він, прагнучи знайти їй заміну, захворів на лихоманку випадкових кохань, у жодному іншому місці не прожив він таких щасливих годин, ніде не знайшов більшої розради в своєму горі, як тут, на маяку. Це був його улюблений притулок. Він так любив тут бувати, що протягом років намагався переконати матір, а згодом і дядька Лева Дванадцятого, щоб допомогли йому купити маяк. Бо маяки Карібського моря належали тоді приватним особам, і їх власники брали плату за право увійти в порт, залежно від розміру суден. Флорентіно Аріса вважав, що це єдиний шляхетний спосіб поєднати поезію з комерцією, але і мати, й дядько думали інакше, а коли в нього з'явилися власні кошти, маяки вже перейшли у власність держави.