— Якби ти вирішив зробити це з таких самих серйозних підстав, які були в нього, мій обов'язок вимагав би від мене повестись, як і вона.
Доктор Урбіно знову опинився на перехресті цілковитого взаємонерозуміння, яке дратувало його протягом півстоліття.
— Ти нічого не збагнула, — сказав він. — Мене обурює не те, ким він був і як поводився, а те, що він обманював нас усіх протягом стількох років.
Його очі ледь затуманилися слізьми, але Ферміна Даса вдала, ніби не помітила цього.
— Правильно вчинив, — відповіла вона. — Якби він сказав правду, ні ти, ні ота бідолашна жінка, ні будь-хто інший у цьому місті не любили б його так, як любили.
Вона пристебнула ланцюжок годинника до петельки його жилета. Зав'язала краватку і приколола застібку з топазом. Потім утерла йому сльози та мокру бороду хустинкою, зволоженою квітковим одеколоном, і засунула її в нагрудну кишеню з розкритими, мов пелюстки магнолії, ріжками. Одинадцять ударів годинника лунко відбились у застояній тиші дому.
— Поквапся, — сказала вона, взявши його під руку. — Ми запізнимося.
Амінта Дешан, дружина доктора Ласідеса Олівельї, та його сім дочок, здавалося, подбали про все, щоб святковий обід з нагоди срібного весілля став у місцевому світському товаристві подією року. Їхнім родинним гніздом був старовинний монетний двір у самому історичному центрі, перебудований одним флорентійським архітектором, який пронісся тут, мов лихий вітер оновлення, і перетворив на венеціанські базиліки чотири чи навіть більше історичних пам'яток XVII століття. Там було шість спалень і два салони, просторі й добре провітрювані, де їли та приймали гостей, але місця для всіх там би не вистачило, хіба тільки для найобраніших, що мали прибути здалеку. Патіо скидалося на криту галерею монастиря, з кам'яним фонтаном, який дзюрчав у центрі, та клумбами геліотропів, що увечері обдавали будинок пахощами, але під аркадами не змогло б розміститися стільки визначних гостей. Отож вирішили влаштувати обід у фамільному заміському маєтку, за десять хвилин їзди автомобілем королівською дорогою, де було розлоге подвір'я, затінене величезними індійськими лаврами, а на річці з тихою водою росли креольські водяні лілеї. Офіціанти з ресторану дона Санчо під керівництвом сеньйори де Олівельї напнули в незатінених місцях барвисті парусинові тенти, а під лаврами поставили у формі прямокутника столи на сто двадцять дві персони, застелені лляними скатертями. На почесному столі красувалися букети троянд. Збудували поміст для духовного оркестру, що мав виконати програму, обмежену контрдансами і національними вальсами, а також для струнного квартету зі Школи мистецтв — цей сюрприз сеньйора Олівелья влаштувала зумисне для шановного наставника свого чоловіка, тобто для доктора Хувенала Урбіно, який мав головувати на обіді. Хоча ювілейна дата точно не збігалася з роковинами закінчення інституту, гостей вирішили зібрати саме на Трійцю, щоб підсилити урочистість торжества.
Приготування почалися за три місяці, з остраху, що не вдасться зробити чогось вельми важливого через брак часу. Із Сьєнага-де-Оро замовили живих курей, знаменитих на всьому узбережжі не тільки своїми розмірами та делікатесними властивостями м'яса, а й тим, що в колоніальні часи вони паслися на намивних землях і в їхніх волах знаходили самородки чистого золота. Сеньйора Олівелья власною персоною, в супроводі дочок та слуг, підіймалася на борт не одного розкішного трансантлантичного пароплава і вибирала там найкращі закуски з усіх країн світу для вшанування високих заслуг чоловіка. Усе вона передбачила, окрім того, що свято мало відбутися в червні, у рік запізнілих дощів. Небезпеку сеньйора Олівелья усвідомила тільки вранці, того самого дня, коли вийшла з дому, прямуючи на святкову службу до церкви й зі страхом переконалася, що повітря насичене вологою, небо затягнуте низькими хмарами, а морського обрію зовсім не видно. Незважаючи на ці грізні прикмети, директор астрономічної обсерваторії, з яким вона зустрілася в церкві, нагадав їй, що в аж занадто авантюрній історії міста навіть у найсуворіші зими на Тройцю ніколи не випадав дощ. Та коли пробило дванадцяту і більшість гостей уже пили аперитиви, сидячи на повітрі, вдарив одинокий грім, аж земля задвигтіла, і зразу ж ураганний вітер поперекидав усе на столах, порозривав тенти, а з неба ринула катастрофічна злива.
Доктор Хувенал Урбіно з великими труднощами дістався до маєтку свого учня посеред спричиненого грозою сум'яття, разом з останніми гостями, які зустрілися йому дорогою, і за їхнім прикладом хотів добратися від екіпажу до будинку, стрибаючи з каменя на камінь через залите водою подвір'я, але потім мусив погодитися на приниження, щоб люди дона Санчо пронесли його на руках під балдахіном з жовтого брезенту. Столи попереносили в дім і порозставляли там як могли, і в залах, і в спальнях, а гості навіть не намагалися приховати свій настрій, не радісніший, аніж у потерпілих від корабельної аварії. В домі було жарко, як у кочегарці, бо довелося позачиняти вікна, щоб туди не залітали під натиском вітру косі струмені зливи. На подвір'ї кожне місце за столом мало табличку з ім'ям гостя, і було передбачено, що по один бік сидітимуть чоловіки, а по другий — жінки, як то велів давній звичай. Але всередині будинку таблички з прізвищами перемішались, і кожен усівся як міг, посеред неймовірної мішанини, що принаймні в цьому одному випадку внесла цілковитий безлад у наші суспільні забобони. Амінта де Олівелья примудрялася бути в усіх місцях водночас — з мокрим волоссям, у заляпаній багном розкішній сукні,— протиставляючи стихійному лихові невідпорну усмішку, якої навчилася від чоловіка і вживала її, щоб не давати йому підстав розсердитись. За допомогою дочок, викуваних у тій самій кузні, вона навіть спромоглася зберегти недоторканими місця за почесним столом з доктором Урбіно посередині й архієпископом Обдуліо-і-Реєм по його праву руч. Ферміна Даса сіла поруч із чоловіком, як мала звичай робити з остраху, щоб він, бува, не заснув під час обіду або не розлив суп на лацкани піджака. Місце навпроти зайняв доктор Ласідес Олівелья, п'ятдесятирічний чоловік із жіночними рисами обличчя, що добре зберігся і чия весела вдача мало відповідала його впевненим і точним діагнозам. На інших місцях за цим столом повсідалися представники провінційної та муніципальної влади, а також торішня королева краси, яку губернатор привів під руку й посадив біля себе. Хоча звичай не вимагав від гостей спеціального вбрання, а надто у випадку обіду на лоні природи, жінки поприходили у вечірніх сукнях та прикрашені дорогоцінним камінням, більшість чоловіків — у темних костюмах та чорних краватках, а декотрі — в сукняних сюртуках. Тільки найдосвідченіші у світському житті, і серед них доктор Урбіно, були в своєму буденному одязі. Перед кожним гостем лежав аркуш із меню, надрукованим по-французькому й прикрашеним золотими віньєтками.