— Грішно палити стільки добра, — казала Ферміна Даса, — коли багатьом людям нема чого навіть їсти.
Отож спалення відкладалося, щоразу відкладалося, і речі просто переселялися в інші місця — зі своїх привілейованих сховищ у старі стайні, переобладнані на склади всілякої всячини, — а тим часом звільнені шафи та скрині, як і попереджав доктор Урбіно, починали заповнюватися новими лахами, напхом напихалися речами, які жили одну мить і яким судилося померти в своїх сховищах. І так тривало доти, доки у Ферміни Даси знову виникав твердий намір усе спалити. Вона казала: "Треба винайти спосіб, куди дівати речі, які ні на що вже не годяться, але які шкода й викинути". Її тривога не була даремною: вона жахалася, бачачи, з якою зажерливістю речі захоплювали життєвий простір, витісняючи людей, заганяючи їх у кутки, аж поки Ферміна Даса ховала їх кудись туди, де вони не впадали у вічі. Зрештою, вона не так була поборницею ладу в домі, що нею себе вважала, як виставляла себе за таку поборницю, вдаючись до власного і досить-таки безнадійного способу: ховала безлад. Коли помер Хувенал Урбіно, довелося перетягти силу-силенну всякого добра з кабінету до спалень, щоб звільнити місце для труни та людей, які приходили віддати останню шану небіжчикові.
Смерть, яка прийшла в дім, підказала вихід. Спаливши на попіл чоловіків одяг, Ферміна Даса виявила, що пульс у неї після цього не порушився, і, скоряючись тому самому пориву, знову й знову розкладала вогнища й кидала туди геть усе, і старе, й нове, не замислюючись ні про заздрість багатих, ні про помсту вбогих, які конали з голоду. А насамкінець звеліла спиляти упорівень із землею мангове дерево, щоб не лишилося жодного сліду від нещастя, а папугу живцем подарувала нещодавно відкритому Музею міста. Лише тоді вона відітхнула на повні груди й відчула себе господинею в такому домі, про який завжди мріяла: просторому, затишному і своєму власному.
Дочка Офелія пожила з матір'ю три місяці й повернулася до себе в Новий Орлеан. Син зі своєю сім'єю приходив снідати в неділю, а коли була можливість, то й серед тижня. Найближчі подруги Ферміни Даси стали знову до неї приходити, як тільки минули дні найтяжчої жалоби, грали в карти, дивлячись на голе патіо, випробовували на кухні рецепти нових страв, розкривали їй таємниці невситимого світу, що й далі існував без неї. Чи не найчастіше навідувала її Лукресія дель Реаль дель Обіспо, аристократка старого штибу, з якою Ферміна Даса завжди підтримувала дружні взаємини і з якою ще дужче зблизилася по смерті Хувенала Урбіно. Змучена подагрою та каяттям за своє гріховне життя, Лукресія дель Реаль не тільки складала Ферміні Дасі найкраще товариство, а й розповідала їй про всілякі громадські та світські заходи, що готувалися в місті, і завдяки цьому Ферміна Даса почувала, що вона має якусь вагу в суспільстві сама по собі, а не лише як тінь свого чоловіка. А втім, ніколи так не ототожнювала вона себе з ним, як тепер, бо її перестали називати дівочим прізвищем, яким називали доти, і вона перетворилася на вдову Урбіно.
Їй здавалося це незбагненним, але в міру того як наближалася перша річниця з дня чоловікового скону, Ферміна Даса відчувала, що ніби входить у цілком нове середовище, затінене, мовчазне, прохолодне: у хащі непоправного й безповоротного. Вона ще цілком не усвідомила, — як не зрозуміла цього навіть через кілька років, — наскільки допомогли їй віднайти душевний спокій роздуми, викладені в листах Флорентіно Аріси. Саме ці листи, в поєднанні з її досвідом, дали їй змогу зрозуміти власне життя і смиренно очікувати, що принесе їй старість. Зустріч на поминальній месі, ніби влаштована самим провидінням, дозволила їй натякнути Флорентіно Арісі, що й вона, завдяки його підбадьорливим листам, була схильна закреслити минуле.
Через два дні вона одержала від нього зовсім іншого листа: написаного від руки на цупкому білому папері, а у зворотній адресі на конверті було чітко виписане його повне ім'я. Як і в перших листах, там панував той самий квітчастий стиль, та сама лірична стихія, але було додано абзац, у якому він просто дякував за виявлену йому шану, коли вона привітала його в соборі. Ферміна Даса думала про цього листа з дивним смутком та сум'яттям у душі ще кілька днів по тому, як його одержала, і він уже настільки оселився в її свідомості, що наступного четверга, несподівано для самої себе, вона запитала в Лукресії дель Реаль дель Обіспо, чи та випадково не знайома з таким собі Флорентіно Арісою, власником річкових пароплавів. Лукресія відповіла ствердно. "Кажуть, він пропащий гомик". І повторила вперті чутки, ніби він ніколи не знався з жінкою, хоча кожна за нього пішла б, і ніби в нього є таємний кабінет, куди він приводить хлопчиків, за якими ганяється ночами на молі. Ферміна Даса чула цю легенду з незапам'ятних часів і ніколи в неї не вірила й не надавала їй ваги. Та коли це саме з такою переконаністю виклала Лукресія дель Реаль дель Обіспо, про яку теж колись подейкували, що смаки в неї не такі, як у всіх жінок, вона не змогла втриматися від бажання поставити все на свої місця. Вона розповіла подрузі, що знає Флорентіно Арісу мало не з дитинства. Нагадала їй, що його мати держала крамницю на вулиці Вікор, а крім того, скуповувала зношені сорочки та простирадла, розплітала їх на нитки й продавала під час громадянських воєн на перев'язні пакети для поранених.
І з переконаністю додала: "Це люди порядні й цілком розважливі". Вона заявила це так рішуче, що Лукресія зреклася своїх слів: "Зрештою, те саме базікають і про мене". Ферміна Даса не поцікавилася запитати себе, чому вона так палко стала захищати чоловіка, що промайнув у її житті швидкоплинною тінню. Вона й далі думала про нього, а надто коли приносили пошту, а від нього листа не було. Два тижні він не давав про себе знати, а потім якось, коли вона дрімала під час сієсти, служниця розбудила її, стривожено прошепотівши:
— Сеньйоро, прийшов дон Флорентіно.
Він і справді прийшов. Першим почуттям Ферміни Даси був панічний страх. У неї майнула думка сказати, що прийняти його вона не може, нехай приходить іншого дня у більш підхожий час, що зараз вона нездатна розважати гостей, та й нема їм про що говорити. Але швидко опанувала себе і звеліла, щоб його провели до вітальні й подали йому каву, поки вона приведе себе до ладу, щоб вийти до нього. Флорентіно Аріса чекав на вулиці біля дверей під палючим післяполудневим сонцем, але цілком спокійний. Він був готовий, що йому відмовлять, можливо, під якимсь вірогідним приводом, і ця готовність допомагала йому зберігати самовладання. Але дозвіл увійти збурив його душу до самого дна, і коли він увійшов у прохолодну сутінь вітальні, то не встиг навіть подумати про чудо, яке впало на нього з неба, бо несподівано в його нутрі став роздиматися тугий згусток болючої піни. Він сів, майже не дихаючи, пригнічений злощасним спогадом про те, як бризнула послідом пташка на його першого любовного листа, і завмер нерухомо в сутіні, чекаючи, поки мине перший напад спазматичного тремтіння, сповнений рішучості прийняти навіть смерть, але не піддатися цій несправедливій напасті.