– Людина! – прогарчав Акела, присівши на задні лапи.
– Балдео! – сказав Мауглі, теж сідаючи. – Він іде по нашому сліду. Он, бачите – сонце блищить на його рушниці. Дивіться!
Сонце зблиснуло на мідних деталях старого мушкета лише на коротку мить, але жодна річ у джунглях не може блищати так яскраво – хіба що коли хмари біжать по небу. Тоді лусочка слюди, дрібна калюжка і навіть гладенький листок виблискують, мов срібло. А день був безхмарний і ясний.
– Я знав, що люди рушать за нами слідом, – переможно мовив Акела. – Недарма я був ватажком Зграї!
Четверо вовків Мауглі не сказали нічого, лягли на черево й поплазували донизу схилом пагорба. Вони зникли водномить, наче розтанули в тернику і зелені.
– Хоча б скажіть, куди ви! – гукнув Мауглі.
– Цить! Ми прикотимо сюди його череп ще до обіду! – відгукнувся Сірий Брат.
– Гей! Назад! Заждіть! Людина не їсть людину! – закричав Мауглі.
– А хто щойно назвався вовком? Хто кинув у мене ніж за те, що його назвали людиною? – сказав Акела.
Проте всі четверо скорилися і мовчки повернули назад.
– Хіба я маю вам пояснювати, чому роблю так чи інак? – гнівно спитав Мауглі.
– Оце людина! Це говорить людина! – буркнула Багіра собі у вуса. – Так само говорили люди біля царського звіринця в Удайпурі. Ми у джунглях давно знаємо, що людина найрозумніша в світі. А якби вірили власним вухам, то знали б, що вона і найдурніша. – А вголос мовила: – Цього разу малий каже слушно: люди полюють у зграї. Це погане полювання – вбивати одного, коли ми не знаємо, що на думці в інших. Ходімо подивимось, чого хоче від нас цей один.
– Ми не підемо, – гаркнув Сірий Брат. – Полюй сам, Малий Брате! Ми і так знаємо, чого хочемо! Ми б давно принесли сюди череп.
Мауглі озирнувся на друзів. Він важко дихав, на очі в нього набігли сльози. Він ступив наперед і, ставши на одне коліно, мовив:
– А хіба я не знаю, чого хочу? Погляньте на мене!
Вони знехотя позирнули на Мауглі, потім відвели очі вбік, але він знову змусив їх дивитися на себе, поки шерсть у них не стала дибки і вони не здригнулися всім тілом, а Мауглі продовжував дивитись на них.
– То хто з нас п'ятьох ватажок? – спитав він.
– Ти ватажок, Малий Брате, – сказав Сірий Брат і лизнув йому ногу.
– Тоді йдіть за мною, – сказав Мауглі.
І всі четверо, підібгавши хвости, поплентали за ним.
– Ось до чого веде життя в людській зграї, – сказала Багіра, безшумно спускаючись пагорбом слідом за ними. – Тепер у джунглях не один Закон, Балу.
Старий ведмідь нічого не відповів, але передумав дуже багато.
Мауглі нечутно пробирався лісом, перетинаючи його під прямим кутом до тієї стежки, якою йшов Балдео. Врешті решт він побачив крізь кущі старого з мушкетом на плечі: він біг підтюпцем по сліду, який лишився два дні тому.
Ви пам'ятаєте, що Мауглі покинув село з важкою шкурою Шер Хана на плечах, а за ним бігли Акела з Сірим Братом, тож слід було видно дуже чітко. Скоро Балдео наблизився до того місця, де Акела повернув назад і заплутав сліди. Тоді Балдео сів на землю, довго кахикав та щось бурчав, а потім кинувся нишпорити довкола, щоб знову натрапити на слід. Тим часом ті, хто стежив за ним, принишкли так близько, що він міг докинути до них каменем. Жоден звір не може рухатися так тихо, як вовк, коли він не хоче, аби його почули, а Мауглі – хоча вовки вважали його дуже незграбним – також умів з'являтися і зникати, мов тінь. Вони обступили старого, як зграя дельфінів оточує пароплав у морі, і розмовляли між собою не криючись, бо їхня мова починається нижче найнижчого звуку, який може вловити людське вухо. На іншому кінці цього ряду буде тоненький писк кажана, якого більшість людей зовсім не чують. З цього звуку починається мова всіх птахів, кажанів і комах.
– Оце так полювання! – сказав Сірий Брат, коли Балдео крекчучи нахилився, щось роздивляючись. – Він наче свиня, що заблукала в лісі біля річки. Що він мимрить?
Балдео щось бурчав собі під ніс. Мауглі пояснив:
– Він каже, що навколо нього, мабуть, скакала ціла зграя вовків. Каже, що в житті ще не бачив такого сліду. Каже, що страшенно втомився.
– Він відпочине, перш ніж знову надибає на слід, – недбало мовила Багіра, легко прослизнувши за стовбуром дерева, так, наче гралася у піжмурки. – А тепер що робить цей невдаха?
– Збирається їсти чи пускати дим із рота. Люди завжди щось роблять ротом, – сказав Мауглі.
Потім наші винюхувачі побачили, як старий натоптав люльку, запалив її і почав курити. Вони старалися добре запам'ятати запах тютюну, щоб потім можна було впізнати Балдео навіть темної ночі.
Трохи згодом стежкою пройшли вуглярі і, звісно, спинилися потеревенити з Балдео, який мав славу найкращого мисливця в цих краях. Вони всілися кружка і закурили, а Багіра та інші підступилися ближче й дивилися на них, поки Балдео розповідав уже вкотре всю історію Мауглі, хлопця вовкулаки, щедро прикрашаючи її вигадками: буцімто саме він, Балдео, убив Шер Хана, а Мауглі обернувся на вовка і бився з ним цілий день, а потім знову прийняв людську подобу й зачаклував рушницю Балдео, і тому, коли він прицілився у хлопця, куля звернула убік і вбила одного з буйволів Балдео; і селяни послали Балдео, найхоробрішого з мисливців у Сіонійських горах, убити зачарованого вовка. А Мессуа з чоловіком, батьки чаклуна, сидять замкнені у власній хаті, і скоро їх почнуть катувати, щоб вони зізналися в чаклунстві, а потім спалять на вогнищі.
– Коли? – спитали вуглярі, що дуже хотіли побачити це видовисько.
Балдео сказав, що до його повернення нічого робити не будуть: селяни хочуть, щоб він спершу вбив лісового хлопця. Потім вони стратять Мессуа і її чоловіка і розділять між собою їхню землю та буйволів. До речі, буйволи в чоловіка Мессуа просто чудові. Відьом і відьмаків треба карати на смерть, патякав Балдео, а такі люди, що беруть у приймаки вовкулак із лісу, – то справжнє відьомське кодло.
Але вуглярі перелякалися: а ну як про це дізнаються англійці? Вони чули, що англійці всі несповна розуму – отже, не дозволять чесним селянам тихо мирно стратити відьмаків!
Та ні, чого ж, заперечив Балдео. Сільський староста доповість англійцям, що Мессуа і її чоловік померли від зміїного укусу. Усе влаштовано, лишається тільки вбити вовче дитя. Чи вони, часом, його не бачили?