— Бився ти хоробро. Як програв, то програв не з голотою, а з лицарством. Я твоєї смерти не бажаю. Поздоровшаєш, то за окупом віддам тебе твоїм землякам.
У хана засвітилися очі:
— Як вернуся, то помщуся за перемогу наді мною. Затям собі це!
— Як Бог дасть! — відповів князь.
Хан дав уже перевязати собі рани спокійно.
А військо тимчасом вязало полонених та ділило їх на три рівні частини. Одна частина для пересопницького князя, одна для луцького, а одна для галицького.
Половецькі колодники йшли сумні, та старалися не дати пізнати цього по собі. А один з половецьких старшин, що дістався галицькому кнйзеві, каже:
— Якби не ви, галицькі завзятці, ми взяли б гору.
Раннім ранком появилися галицькі полки під Галичем. Воєвода Єлцич зголосився зараз у князя, щоб здати князеві звіт із походу.
Оповів князеві докладно про ввесь похід і про бій.
— Впало наших галицьких дружинників понад 350 людей, бо бій буз завзятий, — говорив воєвода, — та ворогів упало вдесятеро більше, а колодників узяли ми до сім тисяч. З цього третину привів я сюди.
— Поселимо їх тут, а хто багатший, може викупитися — сказав князь. — Дякую тобі, воєводо, що не посоромив ти галицької землі.
— Це не тільки моя заслуга, а всього лицарства.
— Так воно, та ти їм голова і на твої руки складаю я подяку всім. А за тих, що впали, помолимося в церкві.
Гордо входили полки в укріплення города. Десь і та втома з лиця їх пропала по стільки трудах. Бадьоро й весело входило військо. Навіть коні неначе повеселіли, ступали рівно з піднятими шиями й іржали весело.
Люди позиходили з домів і придивлялися до походу полків. А як надійшов полк, що складався із галицьких бояр і міщан, то вже окликам радости не було впину.
А полки йшли на майдан перед княжим теремом. Один за одним, рівно, плавно.
— Слава, слава! — неслися за ними оклики.
Сумні були тільки ті, що їх найближчі поклали свої голови там ген далеко. Та й вони потішалися:
— Згинули наші чоловіки, наші сини в боротьбі за рідну землю.
— Тепер уже буде безпечно плавати Дніпром у Чорне море — говорили купці. — Не посміють уже половецькі орди нападати на наші судна.
На другий день було в соборі подячне Богослуження й панахида по тих, що впали.
Був плач і ридання, та цей плач не ослаблював, а покріплював.
Кожен думав у душі:
— Князь не силував нікого йти в воєнну службу. Добровільно пішли. І згинули чесно за рідну землю і за князя. Не посоромили роду свого.
І гордість вливалася в груди прибитих сумом батьків і матерів, жінок, братів і сестер.
Князь Теж стояв у церкві й молився.
Половецький хан до весни прийшов до здоровя. Тоді привезли й окуп, і він відїхав.
При відїзді сказав князеві Ярославові Ізяславичеві:
— Говорив я тобі, що шукатиму помсти на вас. Та ні! Ти обійшовся зо мною людяно. Покараю, як тільки приїду, віщунів за неправду, що ворожили мені перемогу.
НОВИЙ ГАЛИЧ
Не раз і не два висилав галицький князь Ярослав Осмомисл свої полки на допомогу іншим князям. Передусім радо помагав князям забезпечити торговельний шлях по Дніпру перед нападами хижих степових орд. Він добре знав, що торгівля — це одна з підвалин добробуту держави.
Та бачив князь Ярослав, що через незгоду між князями важко буде вдержати цей шлях. Тому вирішив забезпечити доступ до моря для своєї держави.
— Не вдержать інші князі Дніпра, так я заберу для Галича Дністер аж до моря. І вислав під проводом Коснятина Сірославича військо до Чорного моря.
Військо це очистило гирло Дністра з берладницьких розбишацьких ватаг і посунулося аж до гирла Дунаю.
Воєвода Коснятин Сірославич вислав молодого боярина Яромира Данилковича в Галич до князя Ярослава зі звітом.
— В наших руках гирла Дністра й Дунаю. Вся смуга між цими двома ріками очищена з берладників. Наші суди та посади можуть безпечно плавати Дністром, а Прутом і Серетом дараби. Щоб тривало забезпечити цю смугу, добре було б збудувати тут городок і лишити в ньому постійну залогу. Я вже й намітив тутечки відповідне місце на городок на лівому березі Дунаю, де в нього впливають Серет і Прут. Є там уже оселя рибалок. Дуже добре місце на городок.
Сподобалася князеві Сірославичева рада.
І відписав своєму воєводі:
— Твоя рада мені по душі. Пішлю дарабами дерево з Угорських гір, теслів і інших потрібних робітників. Хай під твоїм доглядом рублять городок.
І закінчив князь: Хай тобі, воєводо, всемогучий Бог допоможе завершити велике діло, та дай Боже, щоб городок, що ти його зрубиш, став для нашої держави новим Галичем.
Коли воєвода Сірославич прочитав княжого листа, очі в нього засяли радістю, і він сказав до Яромира Данилковича:
— Князь мимохіть уже й назву надав новому городові. Назвемо його так, як князь написав: "Новим Галичем".
Взялися за діло. Вимірили місце під городок, копали довкола рови й сипали вали. А мулярі й теслі вже зводили будівлі в середині. В першу чергу муровану церкву й замок. Робота аж горіла в руках досвідчених майстрів. Неначе б один перед одним бажав пописатися, один одного перевищити.
І по кількох місяцях знову їхав боярин Яромир Данилкович у Галич. Та вже не конем, а купецьким судном.
У листі до князя писав воєвода: "Милостивий Княже! Город зрублений. Назвали ми його так, як ти піддав у письмі до мене — Новий Галич. Нехай він справді, як дитя старого Галича, стане славний і великий і прославить Твоє імення, Княже наш. Присилай, Милостивий Княже, туди священиків. А може, й сам завітаєш на посвячення Нового Галича. Наш новий город має велику прийдешність перед собою. Він стане осередком торгівлі не тільки нашої держави, а й інших. Дуже гарно може розвиватися риболовля і дати чималий прибуток нашій державі та добрий заробіток нашому бідному населенню"...
Каже князь Ярослав бояринові Яромирові:
— Добре справився воєвода, та годі мені його там держати. Він тут потрібний. Я тебе назначу воєводою нових наших земель із осідком у Новому Галичі.
Низенько поклонився боярин Яромир Данилкович, новий воєвода зайнятих для галицького князя земель.
— Дякую тобі, княже, за честь. Буду старатися вірно й совісно служити тобі.
— Я певний цього — відповів князь.
З таким княжим розпорядком повернувся боярин Яромир Данилкович у Новий Галич.