— Добре, — каже Володар — за те я тобі зі свого звенигородського уділу частину відступлю.
І поділилися брати по-братньому, щоб нікому з них кривди не було.
Та тільки провідали угорський король і польський князь про Рюрикову смерть, уже на Перемишль полки готовлять.
— Добра нагода — думають — захопити собі Перемишль і всі Червенські городи, а то й усю Подністрянщину.
Не вдалося. Поспішив братові Володареві на підмогу Василько, і тікати мусів угорський король, і тікати мусів польський князь.
А брати в перемиському княжому теремі нараду мають:
— Треба нам раз назавжди знищити ворогів наших! — каже Василько.
— Ба, знищити, та як, де тільки сили взяти? — каже Володар.
— У мене така думка — відповідає Василько. — Ти, брате, дай мені свою дружину, попрохаю я дружини й у Давида волинського, і зі своєю та з вашими дружинами, (а ще берендіїв найму й печенігів та торків) пімщуся за нашу землю на ворогах. Знищу ворогів у їх таки землях і раз назавжди забезпечу наші землі й народ наш перед їх нападами і перед руїною. Могутня й славна стане наша земля, як за прапрадіда нашого, князя Володимира Великого, і за нашого прадіда, Ярослава Мудрого.
І відповів Володар:
— Моя дружина, військо моє завжди готове на твій заклик.
— Дякую тобі брате! — каже Василько.
НІЖ МІЖ КНЯЗЯМИ
А тут нова вістка лине в Перемишль і в Теребовлю.
Великий князь київський за почином Володимира Мономаха скликає з'їзд усіх князів до Любеча. Приїхав Володар до Василька.
— Що ж, брате, їдемо? — питає.
— А вже ж, — каже Василько — коли це Володимир почав, то напевно щось путнього вийде з цього. Треба їхати, конче треба. Дасть Господь Милосердний, згода настане між князями, і разом поборемо всіх ворогів.
Поїхали обидва разом.
Зрадів Володимир Мономах, як побачив Ростиславичів.
— Коли ви обидва є, — казав він до Василька, — то все піде добре. Я вже боявся, бо Давид впевняв, що ви не приїдете.
Довго радили князі. Палко говорив Володимир Мономах:
— Навіщо губимо руську землю, самі між собою свари заводимо? Ми сваримося, воюємо з собою, а половці руйнують нашу землю і радіють, що між нами непорозуміння. Покиньмо вже раз спори й міжусобиці. Від сьогодні хай згода буде між нами й любов, бережім нашої землі, як ока в голові, хай кожен держить свій уділ, що по батькові дістав.
Сподобалася Мономахова бесіда всім. — Згода! — сказали — і хрест цілували.
Раділи всі, що вже буде кінець міжусобицям, а найбільще князь Василько:
— Тепер нові, кращі часи настануть для нашої землі! — казав.
Радів увесь Київ вісткою про княжу згоду, вісткрю про, рішення разом виступити в обороні рідної землі.
Та були й такі, що не вірили в тривку згоду князів.
— Ой, людоньки, надивився я на своєму віку багато на світ, бачив багато, навчився багато. Тяжко, щоб була тривка згода між нашими князями. Багато в них зависти й жадоби — говорив старий Стемид Бориславич.
— Ще одинока надія на князя Володимира Мономаха — сказав Томир Держиславич.
— Авжеж! Він один може зможе вдержати лад між князями. — Кажуть, що князь Володимир Мономах раз-у-раз нараджується з князем Васильком Теребовельським, хочуть спільно виступати проти ворогів, багато війська набирають. — Так, так! І киян чимало вже зголошуються в ряди обидвох князів.
Ось так розмовляли на київському майдані кияни. Збоку прислухувався до цієї розмови якийсь чоловік середніх літ. Малі, хитрі його очі бігали скоро, а на устах грала злобна усмішка.
— Гарну вістку принесу своєму князеві! А ще батато додам свого! — сказав півголосом і скорою ходою пішов із майдану. Подався простісінько в княжий терем, де перебував волинський князь, Давид.
Там став оповідати князеві Давидові про радість киян на вістку про з'їзд князів у Любечі, про те, що згода запанує тепер між князями.
— Так, так! — Тепер запанує згода й мир між князями — потакував Давид.
— Воно так, княже, коли б між князями не було таких, що вже думають про порушення цієї згоди.
— Кого маєш на думці?
— Княже милостивий, виявлю тобі тепер, що твої найбільші вороги — це князь Володимир Мономах і князь Василько Ростиславич. Та вже найбільше завзявся на тебе Василько — на тебе і на київського великого князя.
— Що ти говориш?
— Щиру правду. Кияни говорять, що князь Василько Теребовельський і князь Володимир Мономах змовляються, хочуть заключити між собою союз і вже збирають великі війська. А навіщо?
— Ба, може на половців. Князь Володимир Мономах говорив про це на з'їзді.
— А як ні? А як синам Ростислава, як і Ростиславові було тісно над Дністром?
— Ти думаеш, що Ростиславичі схочуть здобути собі й інші князівства.
— Авжеж, хіба вони Ростиславичами не були б. Я думаю, що князь Василько вже умовився з князем Володимиром Мономахом, що по цей бік Дніпра держава Ростиславичів, а по той князя Мономаха.
Князь Давид задумався:
— Може й твоя правда, Туряче, та що тут діяти?
— Треба тобі, княже, порадитися з київським князем, Святополком. Він теж загрожений. Пригадай йому, що, певно, з намови Ростиславичів вбили підчас походу його брата, Ярополка.
— Добре, я подумаю над цим.
— Авжеж, княже, поки час! Тепер добра нагода, князь Василько прибув до Києва.
— Так, а де він?
— Заїхав до Видубицького манастиря, а його вози та намети й люди його осталися на Рудиці. Добра нагода дістати його в свої руки.
— Справді добра нагода. Зараз іду до князя Святополка — заявив князь Давид.
І пішов.
Князь Святополк радий привітав князя Давида:
— Останешся у мене на іменини, Давиде?
— Остануся, та я прийшов до тебе з важною вісткою. Князь Василько Теребовельський у Києві.
— Гаразд, буде більше на пирі.
— Ну, цей не загостить до тебе, думаю. Він має важніші справи.
— Важніші справи? Які?
— Які? Тебе й мене викинути з наших земель і наші землі забрати собі.
— Що кажеш? Ні, це ж неможливе! Та по любецькому з'їзді всі князі були б проти нього!
— У тому то й річ, що він не сам проти нас, а разом із князем Володимиром Мономахом. Вони обидва хочуть зібрати всі землі в своїх руках і поділити між себе так, що Володимирові Лівобережжя, а Василькові Правобережжя.
Задумався святополк, затривожився, та все ж таки не був певний: