— Тут твоя, а на заході синів твоїх! — відповів старець і щез із залі, мов і не було його.
Князь задумався, спер голову на правій руці.
Тут підступив до нього корсунський сотник і каже:
— Задумався ти, княже, над словами чоловіка Божого. Шкода думати! І твоя слава і синів твоїх у мечі, а життя в чарі вина.
— Твоя правда, — сказав князь. — Випий за моє здоровя!
І велів подати сотникові чару з вином.
Грек узяв чару в руки і швидко, непомітно всипав щось до неї, а потім каже:
— Княже, у нас такий звичай, що хто другого частує вином, то перше сам п'є з чари.
— Не знав я про цей ваш звичай. Та коли є такий, то дай, я випю перший.
Грек подав князеві чару. Князь випорожнив її душком. І велів налити нову чару сотникові. Сотник випив:
— П'ю на славу князя Ростислава, могутнього володаря Тьмуторокані.
А князь сидів іще трохи та скоро почув, що щось недобре з ним творится. Підвівся і сказав:
— Вибачні будьте, гості мої, я щось нездоров, мушу покинути вас.
І покинув, але покинув уже назавжди. На другий день не стало вже князя Ростислава в живих.
Умираючи, покликав до себе Вишату, сина Івана Вишатича, та сказав:
— Правду сказав чернець! Не тут доля для моїх синів. Віддаю їх у твою опіку. Поможи їм здобути Подністрянську волость!
Вишата прирік опікуватися княжими синами — Рюриком, Володарем і Васильком, поки не поки не повиростають.
— Тепер можу спокійно вмирати, — сказав князь.
І поховали князя Ростислава в церкві Пресвятої Богородиці, що її збудував ще князь Мстислав Червоний.
Умер хоробрий князь, та слава його не вмерла. Довго ще співали по Україні пісень у його честь.
ТРИ БРАТИ-ДРУЗІ
Боярин Вишата оженився був у Тьмуторокані з дочкою багатого кулця Ореста, Оленкою.
Як поховали князя Ростислава, каже він до жінки:
— Нема мені чого тут сидіти. Затужив я за Києвом.
А Оленка:
— Так їдьмо в Київ. Де ти, там і я.
І поїхали. Поїхали з ними й сироти, княжичі: Рюрик, Володар і Василько.
Брати щиро-сердечно любилися. Один за одним, як то кажуть, і в огонь скочив би. У Вишатів було двоє дітей: дівчинка Оля, ровесниця Володаря, та хлопчик Мирон, ровесник наймолодшого з князенків, Василька.
— Час уже вчити княжичів і нашого Миронка грамоти — каже раз Вишата.
А жінка у відповідь:
— А вже ж, що час! Тільки треба їм доброго вчителя найти.
— Я вже найшов — відповів Вишата — це чернець Печерської Лаври о. Полікарп. Його поручив мені ігумен, о. Теодосій. Знаєш, чому я його вибрав? Перше, що він високовчений, бував у світі, але важніше те, що він родом із Перемишля.
— Чому це найважніше?
— Ти знаєш, що Червенські городи й уся Подністрянська волость, це уділ наших княжичів. Їх батько, Ростислав, не хотів сидіти там, говорив завсіди, що йому тісно. За прикладом Святослава Хороброго шукав він щастя поза межами рідної землі й так само, як той, погиб передчасно. А я хочу, щоб Ростиславичі не шукали щастя поза межами свого уділу, але щоб полюбили цю нашу окраїнну землю і старалися зробити її багатою й щасливою.
Як задумав Вишата, так і зробив. І вже на другий день почав о. Полікарп за згодою ігумена Печерського манастиря, св. Теодосія, вчити княжичів і Вишатиних дітей.
Чернець Полікарп був уже старенький. Багато пережив, багато бачив світу на своєму довгому віку. Замолоду не був ченцем, був княжим дружинником. Але як помер Ярослав, і між його дітьми почалися міжусобиці, знеохотився Яромир, відложив меч і постригся в ченці в Печерському манастирі в Києві. Були це останні роки св. Антонія й Теодосія. Там віддався чернець Полікарп (так тепер звався Яромир) пильно духовним наукам і скоро став священиком. Св. Теодосій дуже цінив о. Полікарпа і, коли хто звертався до нього, щоб дав учителя його дітям, він завжди говорив: "Найкращий учитель це о. Полікарп!" Так відповів св. Теодосій і молодому Вишаті.
І так о. Полікарп став учителем княжичів і Вишатиного сина. Діти скоро привязалися до свого вчителя, ба навіть полюбили його. Він оповідав їм різні казки й легенди, а завсіди так, що діти мали з них якусь науку. Оповідав дещо із своїх пригод, оповідав про свій рідний Перемишль, рідні сторони. Як говорив про ці землі, тоді його старечі очі горіли якимсь дивним жаром, він увесь немов молодшав.
— Це ваш уділ, княжичі, і ви повинні вже тепер полюбити цю нашу окраїнну землю всім серцем, всією, душею. Ви тепер мусите пильно вчитися, щоб, як станете там князями, зробити цю землю щасливою й багатою.
Княжичі слухали старця уважно, і цей жар і любов до тієї обітованої землі, що її вони досі навіть не бачили, переливалися в їх молоденькі серця.
Наймолодший Василько тоді звичайно стискав маленькі кулачки й говорив із запалом:
— Ні, о. Полікарпе, я не дам на поталу моєї батьківщинй, буду її боронити від усіх ворогів!
А середущий володар додавав:
— А я дбатиму, щоб моє князівство стало багате й щасливе, щоб добре було там жити людям.
А найстарший Рюрик:
— Я побудую такі кріпкі твердині, щоб ворог не мав доступу, а величаві святині Господу Богу, щоб славилося ім'я Господнє, і народ ставав побожніший і кращий душею.
— Гарно, діти, гарно, княжичі! — говорив старенький учитель. — Думайте, думайте завчасу про це!
Щасливий був учитель, що підготбвляв володарів для своєї рідної землі, щасливий був двічі, коли бачв, що зерно, яке він засівав, на добру землю падає.
Щасливі та вдоволені були й княжичі, що такого доброго вчителя, неначе другого батька рідного дав їм Господь.
Аж ось довідався великий кgязь, Ізяслав Ярославич, від св. Теодосія, що в боярина Вишати виховуються сироти по князю Ростиславові Володимировичу.
— Треба їх тут узяти до себе на княжий двір — подумав він собі.
І послав до боярина Вишати:
— У тебе, боярине є княжичі, сироти по князеві Ростиславові. Не ялося, щоб княжичі жили й виховувалися в боярина. Я їх опікун і забираю їх до себе, у свій терем. Вчитиме їх і далі о. Полікарп, бо він учить і моїх дітей.
Жаль було Вишаті, жаль було його жінці Олені за дітьми, та що ж було їм діяти; княжій волі ніяк противитися.
— Князь Ізяслав тут правий! Це ж діти його небожа, і слід йому ними заопікуватися, — казав Вишата. — Вкінці й я є в Києві. Вже я не спущу княжичів із очей, додержу приречення їх покійному батькові.