Князь Святослав прийняв, почав хвалити й любуватися та дякувати цареві.
Вернулися посли знову до царя та оповіли все, як було. Як почули це бояри, сказали:
— Лютий мусить бути він, коли не дбає про майно, а бере зброю. Пішли йому данину!
— І післав цар данину та переказав таке:
— Не йди на город, візьми данину, яку хочеш! Святослав згодився. Казав давати данину й на тих, що згинули.
— Рід його візьме — казав.
Забрав Святослав великі дари й повернувся в Переяславець із славою великою. А коли побачив, що стратив у завзятих боях багато дружинників, подумав:
— Треба мені вертатися в Київ і привести більше війська. А тимчасом мушу замиритися з царем.
І післав визначних мужів до царя.
Цар дуже зрадів цим.
І списали договір. Умови були багато коротші, як у договорах князів Олега й Ігоря, бо князь Святослав не любив довго розводитися. Вояк був, як до війська промовляв коротко та різко, мов мечем рубав, так і писати велів коротко.
— Нехай буде коротко, та ясно — казав.
Цісар Іван Цимісхій дуже зрадів, коли дістав такий договір. І забажав побачитися зі Святославом. І виїхав, щоб побачитися з ним у його таки таборі. Їхав на пишному коні, в дорогому одязі й блискучій зброї, а біля нього численна дружина, теж пишно одягнена.
Святослав підплив до нього в човні й веслував сам.
І здивувався цар, що він нічим не різниться від простих дружинників своїх. Так само, як вони, зодягнений у білий одяг, тільки що чистіший. Голова в нього була виголена, тільки чуб залишився. У лівому його вусі був золотий ковток, а при боці золотий меч.
Підплив князь Святослав до царя, звітався і таки з човна почав з ним розмову. Цар не спускав з нього очей. Зацікавив його вигляд славного войовника, що не різнився від своїх вояків ні одягом, ні способом життя.
Святослав говорив, а з його синіх очей наче іскри сипалися.
Поговорили обидва володарі з собою, обдарували себе взаємно тодішнім звичаєм і розійшлися.
Коли довели мир вже до кінця, Святослав поплив дружиною до Дніпрових порогів.
Старий Свенельд радив князеві:
— Обїдь, княже, на конях пороги, бо там печеніги стоять.
Та не послухав князь старого досвідченого воєводи. Пустився далі Дніпром на човнах.
А болгари заздалегідь післали гінців до печенігів:
— Це Святослав вертається в Київ. Забрав багато добра в греків і великий полон, а війська в нього мало.
Коли печеніги таке почули, зраділи. І зараз заступили пороги.
Святослав прийшов туди, та не можна було перейти порогів.
— Добре ти радив, Свенельде! — признав тепер Святослав. — Щож тепер нам діяти? — журився він. — Зима надходить, тепер степами годі пускатися. Нема іншої ради, треба зимувати.
І став зимувати в гирлах Дніпра в Білобережжі. Та тут нове лихо. Не стало в них поживи, настав голод. Тоді почали вбивати коней. А то й коні гинули, бо не було паші для них. То вже й тих коней, що гинули, добивали та їли. І кінське мясо так подорожчало було, що пів гривни платили за конячу голову. Та якось перезимували. Стали танути сніги, весна наступала.
Каже Святослав:
— Що ж, все одно, чи згинути тут, чи в бою. Нападемо на печенігів, а чей удасться нам пробитися.
— Де ти, княже, там і ми! — сказало військо та кинулося на печенігів.
А їх хмари, хмари! Попереду них Куря, князь печенізький.
Святослав, як побачив його, так просто на нього розігнався. Почався двобій! Князь Святослав бився завзято. Дзвеніли мечі, сипалися іскри. Аж тут упав кінь під князем Святославом. Куря використав хвилину й списом пробив князя.
А потім відтяв голову й велів череп з йото голови окувати золотом та зробив собі чашу до пиття. А на чаші дав напис: "Чужого забажаєш, своє втратиш".
Старий Свенельд прибув до Києва з невеселою вісткою про смерть Святослава Хороброго.
А княжив Святослав усього двадцять вісім літ.
КНЯЗЬ-ПЕРЕМОЖЕЦЬ
Після смерти князя Ярополка, що княжив по Святославові, став його молодший брат Володимир великим князем київським і володарем усіх руських земель.
Войовник був він усією душею, як і його славний батько. Тільки й мріяв він про бої та підбої... Піддержували ті його мрії й загартовані в боях войовники князя Святослава, а вже найбільше Володимирів дядько Добриня та воєводи.
Вони говорили йому:
— Треба ж тобі, княже, помститися за смерть твого батька і на зрадливих греках, і на лютих болгарах, і на печенігах диких...
І почав князь Володимир приготовляти зброю та судна і охочих людей у військо кликати.
Найбільшою журбою князя були східні межі його держави. Там на сході сиділи дикі печеніги, що вже здавна непокоїли Україну, що вбили його славного батька. Треба їх знищити, та покищо треба якось забезпечити границі. І радить воєвода Добриня:
— Нема іншої ради, треба забезпечити наші межі укріпленнями.
Задумався князь Володимир.
— Добре, — каже по хвилині, — я віддаю під твою опіку, Добрине, ввесь простір на сході. Побудуєш укріплення та сторожі поставиш у баштах граничних. Будеш моїм граничним воєводою.
І забрався Добриня Микитич до діла. Велів насамперед сипати вали від Дніпра аж до Богу, а потім вби ватина них міцні дубові частоколи. У відступах на один день їзди конем будував він вартові башти та інші укріплення з воротами. При баштах понастановляв хоробрих дружинників начальниками.
О, соколиним оком беріг пильно Добриня східних меж держави князя Володимира! І пильно берегли начальники вартових башт воріт граничних. Завзятущі доводилося зводити бої лицарям з дикими печенігами. І боялися печеніги й пробувати вдиратися поза укріплення. Та Добриня й лицарі його не давали їм спокою. Нераз відчинялися ворота вартівень, і лицарські відділи вибігали з них на швидких іноходцях і викликали на герць печенізьких войовників. І пішла слава Добрині та його лицарів по всій широкій Україні. Співці складали пісні про їх геройські діла та співали їх у княжих теремах і по дружинних та боярських дворах, а то й у міщанських і селянських домівках.
Так забезпечив князь східні межі своєї держави. Аж тут одного дня в р. 981 приходять посли з заходу. Вислали їх червенські городи: Червень, Перемишль, Буськ і інші.
— Великий княже, — просять, — рятуй нас! Колись були ми самостійні під зверхністю своїх червенських князів. Та потім з'єдналися наші князі з великоморавською державою, щоб могти оборонитися перед мадярською навалою. Але по смерти великоморавського князя Святополка його три сини жили в незгоді, і відтоді угри й інші вороги раз-у-раз наїздили на наші землі та й досі не дають нам спокою. Ми хочемо належати до твоєї могутньої держави.