вже видерлися стежкою вгору, здолали церковну огорожу, вже біля дзвіниці, вже хрест сіріє на батюшчиній могилі, наче гранітна й острашлива квітка розпачу людського, гранітна квітка скорботної єдності людини зі світом посейбічним та світом потойбічним,
а на цьому хресті розіп'ято їхнього батька-годувальника, який ще вчора зранку з такими самими бідаками подався ділити реманент на панській економії, і ось куди пролягла його дорога з економії, хто ж це з панських посіпак розіп'яв його на хресті, шию пов'язавши батькові заморським шовком, що сизими струменями хлюпоче на вітерці, й руки йому так само шовком прив'язавши, й ніженьки шовком докупи спутавши, це ж ніколи батько їхній не ходив у заморських шовках, а тепер ось як високо пішов у шовках панських,
як вони вдвох з матір'ю той хрест важкий вергали, з могили батюшчиної вириваючи, а хрест не піддавався, наче батюшка з могили не віддавав хреста, обома руками тримаючись, а таки вирвали хрест із чіпких батюшчиних рук, таки виважили з землі, припали грудьми до грудей батька-годувальника, а серце не б'ється, припали вустами до вуст батькових, а вуста не дихають, заглянули очима своїми в очі батька-годувальника, а очі батькові не бачать, уже сизою росою покрилось батькове лице, й роса сиза на батьковому лиці наче барвінковою синню береться, наче батькове лице світає стиха, бо вже й у селі світає, з-за Княжої гори прибуває цілющого світла, та не може досвітнє цілюще світло воскресити батька,
і, розіп'ятого на хресті, понесли його від дзвіниці, бо й люди наспіли на поміч, спустились від церкви на шлях, тут 'і сонечко проснулось, а лежить батько на хресті, наче живий, здається, зведеться ось-ось, щоб покарати губителів своїх, а село вже прокинулось — і йдуть та йдуть за батьком до самої хати, ціле море людське зібралось біля хати, поклали хрест під яблуні, саме яблуні відцвітали, й цвіт яблуневий капає на батькове лице, наче яблуні плачуть, ох, дитино моя, а матір від батька відірвати не можуть, вона сама пнеться на хрест, і мене відірвати від батька не можуть, і я з матір'ю пнуся на батьків хрест, ох, внуку,
суботонька — то збірний день,
неділонька — то весільний день,
скільки там часу минуло по батьковій гибелі, я на острові посеред Дніпра пасу з хлопцями череду, аж дивимось із острова на берег — і очам не віримо, бо й як ти очам повіриш, коли попід кручами там верхи на коні хтось їде, ми скочили на ноги, дивимось на коня й на верхівця дивимось, бо достеменно мій батько покійний на коні їде, позаціплювало нам, бо як же це він із могили підвівся, як же це він воскрес, коли на хресті розіп'ято, коли всім селом поховано, коли вже його губителям наша рідня віддячила, а він їде верхи на коні під яворами, ох, внучку мій,
у вівторок пиймо горілку,
у середу покотимо бочку,
а в четвер додомочку,
невже мана привиділась, але ж не мана, бо й хлопці бачать, тоді я з острова шубовсь у Дніпро, пливу, а течія назад зносить, пливу, а течія збиває, до батька не хоче пустити, ну, то я таки пливу, річку руками рву на шмаття, наче ворога шматую, бо ж батько геть від'їжджає на коні, ось-ось за кручами пропаде, а, мабуть, неспроста навідувався на цей світ, хотів здибатися з нами, тільки не бачить мене зараз, пропаде за кручами — й не зобачимось більше ніколи на віку,
таки доплив, біжу берегом, хочу кричати, а голосу нема, тільки зіпаю, ген-ген видніє батько на коні, спинився на піщаній косі, кінь воду п'є, грива в Дніпрі купається, я передихнути не годен, серце в горлі стало, я б ноги поклав на плечі, аби так швидше, а кінь, либонь, притомився, п'є воду, вже добігаю, голосу нема, та я таки крикнув, батько обернувся, всміхається так, що душі живої нема, я теж сміюся, руки простягаю, в річку падаю, стаю на коліна, тільки ось батько наче не своїм обличчям усміхається, якесь не батькове обличчя в батька, ну, думаю, це після страшної розлуки, це в нього на тому світі лице одмінилося, струпішало й почорніло, губи запали, волосся під картузом вигоріло, на тому світі хіба таке ще трапляється,
й озвався батько голосом до мене якимсь не батьковим, плюсклим, але ж і голоси, мабуть, плюскнуть на тому світі,
зводься, каже, з колін, чого став на коліна, мовби молишся на мене,
каже, викапаний ти батько, і батько твій змалечку такий самий на виду був,
і тоді вдарило мене щось у душу, сльози снопами з очей бризнули, бо хоч і в батьковому одязі, бо хоч і в батьковому картузі, та на коні зовсім не батько, а його дядько Шаргало, що й цигана одурить, так любив коней, так пісні та молодиць любив, його потім за конокрадство й порішили, що і сліду не знайшли,
вставай з колін, каже, я не батько твій, лиш у святковому батьковому одязі, твоя мати віддала мені святковий батьків одяг, то я й зодягнувся, оце від удовиці їду з сусіднього села, та вставай із колін, каже, чого такий страшний, лиця на тобі нема, боронь мати божа, щоб я ще тобі трапився в батьковому одязі,
і давай із себе здирати все батькове,
а я на колінах стою в Дніпрі,
ох, внучку, радість моя, та хіба дурна баба Килина втямить, нащо я ту чарку випив, ну, випив у людей на весіллі, та я не п'яний і розумом не дурний, та здалось ниньки, що знов удосвіта несемо батька на хресті від дзвіниці, що знов пливу до батька через Дніпро — й виплисти не годен, а батько берегом на коні їде, ох, внучку,
тобі, мати, не журитися,
тобі, мати, веселитися,
йде донька за чорнявого,
за молодчика та за бравого,
вже старе назад та не вернеться...
На лиці в білої хати — двоє вікон, мов очі, згори сіріє витьопана негодою солом'яна стріха, наче хата сірою хустиною перев'язалась по самі брови. Мальви цвітуть поміж хатою й грушею, а під грушею — збитий із дощок стіл, за яким обідали чи вечеряли погідними днями літа.
А коли це літо густо пахло городиною й садовиною, аж дзвеніло нерозбавленою синькою далини, тужило горлицею в липах?
— Діду та бабо, хто мій батько?
Дід Гордій начебто й не почув над глиняною розмальованою мискою, в якій парували молочні галушки, а баба Килина зронила слова — як павутинки:
— Питай у матері.
— Хто твій батько? — аж перегодя перепитала мати голосом солодким, як гречаний мед. Полилась поглядом за похилені ворота, наче очікувала, що хтось появиться ось зараз із зеленого виру горбатої вулиці. — Вітер...