— Мені воїв не водити, нічого не потрібно купувати. .Забери те золото собі. Задля нього продав свою землю ромеям!
Степко також не шукав ніякої користи для себе. Шукав, проте, благости і слави для Києва і свого краю. Просив у Бога дати йому силу душі і силу розмислу, щоб зростити у своїй землі духовний сад, як те зробив Климент Охрідський, щоб його плодами наситились спраглі до знань. Перекладав книги про життя святих і шляхи до безсмертя, про те, як постав світ і звідки пішли многоязикі народи і які суть нині їхні держави, покони й обичаї. Люди прочитають це й інакшими очима подивляться на себе і на довкілля, коли знання увійдуть в їхні душі. І стануть розважливішими та мудрішими, так ніби вони самі прожили на землі від початку сотворення світу. Отож інакше будуть поціновувати і багатства, які шукають в стяжанні. А воно ж зовсім не там, багатство людини!.. Інакше поцінують і славу, і діяння державців, і свої власні труди...
Через те він, Степко, робитиме так, як те робили великі слов'янські навчителі — Климент і Горазд, Храбр та Іоанн Екзарх, котрі нощеденно тягли свого просвітницького плуга, зорювали велике поле і висаджували на ньому молоді сади. Настане час — і вродять великі плоди і в його саду... Ні, він не жадає уподоблятись пустельнику Іоанну Рильському, який поклав величезну силу своєї душі на те, щоб відірватись од світу людей, утримуватись од спокуси стяжання і кохання. Той великий подвиг його був не для блага людей — для власного спасіння. Тепер у болгарській землі, за царя Петра і Сурсубула, зовсім зникли просвітники, з'явилося чимало пустельників, що тікали від світу і його незгод. І — диво! — люди славили їх за це. Темні, нерозумні вівці стада чоловічеського, чи ви істинно славите, схиляючись перед стійкістю таких відважців, чи, славлячи інших, хочете й самі втекти від цього світу, тільки не вистачає вам мужности?..
Але ж чому ви не дивитесь, що робиться поряд із вашим сусідом — із вічно загребущою Ромеєю? Як потихеньку вона міцнить себе зсередини і прибирає до рук неслухняні народи, що відділились від неї?
Недавнішній флотоводець, вірменин Роман Лакапін, уміло відсунув від кермування законного малолітнього імператора Костянтина Сьомого — за нього ж видав заміж свою доньку Єлену, а матір юного імператора — Зою — відправив у монастир і... змусив себе проголосити кесарем. Патріарх Николай вінчав його короною, а скоро вінчав на царство і трьох його синів — Христофора, Стефана, Костянтина, ще й онука Романа... Невдовзі і четвертий син Лакапіна став державцем — патріархом!,.
І ніхто в Ромеї не ворохобив. Бо здогадався новий кесар видати закони, що ніхто не може відібрати у селян і воїнів їхніх дрібних ділянок землі і ніхто не може скуповувати їх. Отак знайшов собі опору в державі і державив, як хотів.
Полководці Лакапіна відкинули арабів на сході. А тепер дивились на догораючу знесилену ромейськими чиновниками Болгарію, яко удав на зайця...
Петро Симеонович і його наближені уже давно розтринькали всі набутки, надбані Симеоном. Тріщали їхні комори від багатств, розсіялися і зникли великі просвіщенні уми; золото, яке щедро платила Ромея Болгарії, перетворювало бояр і царя на слухняних лакуз, на безсилих і мізерних мздоїмців. Це був, мабуть, найбільший винахід Візантійської імперії: як можна безкровно знищити свого супротивника. Бо більшість людей відразу ж кидається на легший здобуток, на дармівщину, аніж бажає випрацювати його у поті свого чола...
Болгарія догорала. Країна Руси перебирала на себе іскри її вогнища, щоб тут, у Подніпров'ї, роздмухувати нове полум'я світла...
Отож Степко і кладе свої невсипущі труди в пергамен. А ще він пошле до Преслави своїх отроків — Ставра, Володаря, Борила, Полюда, Безмира.,, А ще є в нього Добря, Переніг, Богуслав, Замішайло... А ще є... О, скільки є славних, спраглих до знань парубчаків у його схолі! Ото буде гурт книжників, відразу ж переберуть на себе силу братії пресвітера Григорія. Нічого вони не роблять — служби у церкві не утнуть, писати по-грецьки — нікому того не треба, тож і байдикують за спиною свого учителя. Та язиками плещуть — хто до кого зайшов, хто до княгині чи від княгині, що дістав... Степко завжди чує на своїй спині їхні холодні, насмішкуваті погляди.
Але йому зараз таки ж треба до княгині знову. Князь у похід налаштовується — йтиме через болгарську землю. Щоб узяв його отроків з собою. Швидше й безпечніше хлопці дістануться до Преслави. Йшов через Поділ, повз почайнівське пристанище. Дивина — німують лодії князеві!
Ні Княжу Гору піднявся разом із сонцем. Тут уже шумувало зборисько, готувалося до походу, Біля княжих стаєнь метушилися бояри і діти боярські, мечники, тіуни, биричі, стольники, конюші, отроки і челядь. Ігоря забачив здаля — ставний, широкоплечий, дужий у тілі цей варяжин. Добрий вой і поганий господар своєї землі. Ігор гладить загривок свого тонконогого, тонкошийого скакуна —дарунок приборканих ним печенігів. Біля нього перші содруги — Свенельд і Асмуд. І Мстиша Свенельдич крутиться, випинає груди, щоб усі бачили його нову боярську гривну — князь жалував! Уже, сопливець, пропхався у київські бояри!.. Певно, на тому замирився востаннє Ігор зі Свенельдом. І вже зовсім несподівано Степко побачив і самого пресвітера Григорія тут.
Може, захотів повернутись у Болгарію святий отець?
Було б добре — доправив би отроків просто до рук отця Гавриїла. Той священик лишився на своїй батьківщині, але киянам завше допомагав.
— Княже,— схиляє голову Степко перед Ігорем. Упіймав здивування в його очах. Він його сюди не кликав! Рудуваті брови на старості зрослися на переніссі стрішкою, з-під них чіпко вдивлялися в нього жовтаві очиці.— Уваж мою просьбу. Не за себе дбаю — за Країну Руси.— Степко хотів настроїти князя на мирний лад. Адже він державець. Мусить дбати не лише за війни і походи, а й за блага своєї держави і її просвіщенну силу.— Візьми з собою моїх отроків — до Преслави хощуть іти, до Гавриїла в науку. Вивчаться — то назад самі дорогу знайдуть.
Не встиг князь Ігор ще втямкувати, про що говорить Степко Книжник, як перед ним опинився розлючений пресвітер. Зблідлий, задиханий, ніби ощетинений.