— Я прийшов до тебе від людей.— Гліб звів на неї ясний і спокійний погляд. Який же він гарний, світе мій. І який по-старечому мудрий.— Кияни просять тебе дати їм руських священиків. Григорій накликав гречинів, своїх друзів, та булгар. А треба, щоби кожен русич чув слово Боже своєю рідною мовою, мамо. Щоб воно увійшло в їхні душі. Яко заповідав те апостол Павло. Чужі слова не дають плоди для розмислу. Мій навчитель отець Степко теж нагадував про це: "Дух мій молиться, та розум лишається без плоду",— сказано.
— Повідай сіє пресвітеру Григорію.
— Григорій!.. Він нічого не жадає робити. Боїться, що русичі відберуть від нього першенство. І владу, і багатство. Руси потрібен свій головний священнослужитель — русич... Ось ти збираєшся до Царгорода — візьми з собою моїх кількох отроків. Попроси патріарха висвятити їх. Руська церква стане тоді сильнішою, буде швидко зростати. Християнство стане опорою твоєї влади, яко те було в болгарській землі за царя-хрестителя Бориса-Михаїла.
— Знаю сіє... Але ж Григорій...
— Григорій хоч і болгарин, слов'янин, та виучень ромейський,— перебив її Гліб.— Накликав багато він з чужих земель. Та чужакам головне не зростання моці Країни Руси, а зростання свого багатства. І гречини, і болгари, і варяги тільки за тим і полюють... Володар же має дбати про благо і багатство всієї держави. Тоді народ благословить його...
— Мудро говориш, Глібе. Але Григорій каже, що...
— Облиш того Григорія! Він печеться за своє чрево.
— Проте є правда і в його словах: ромейська церква дасть нам свого митрополита-гречина, щоб нами через нього кермувати.
— Але нехай патріарх висвятить нам хоч кількох русичів-священиків. Без віри немає людини, мамо. А без людини не буде й держави...
На порозі раптом постав Святослав. Ольга злякалась — він майже ніколи не переступав порога її світлиці. Якась біда?
— Тут привели бранців-деревлян. З князем Малом. Упіймали в лісах. Хотіли нібито здійняти ворохбу.
— Хто привів? — здивувалась княгиня.
— Чуриня з дружиною. Тепер він буде в моїй дружині.
Син боярині Гордини? Уже тут, у Святослава, опинився? Таки влетіла ся відьма на мітлі на високу Княжу Гору!.. Але що з Малком? Вона ж йому дозволила жити в Києві. Сам пішов до Любеча нібито... І знову мова йде про ворохбу...
— Куди його? — нетерпеливиться Святославу.
— В поруб! — сказала Ольга. Обдурив її Маломир. Казав про смерть, а думав про боротьбу з нею.
— Не треба в поруб,— спалахнув Гліб.— Я заберу його до себе, мамо. Навіщо нам плодити нових ворогів собі. Добром треба його упокорити.
— Не добром, а мечем! — скипів Святослав. Його великі світлі очі зблиснули жовтавим блиском. Ну чисто вітець у хвилини гніву. Які різні її сини. Хто ж із них іде по стезі правди? Нелегко їй, княгині-матері, осягти ню істину. Мусить же дивитись на них не як звичайна жінка, а як державець, що міцно тримає кермо всієї країни і дбає про її майбуття. Скоро це кермо треба віддавати в руки синам. Тож мусить виважувати свої діяння і їхні слова з огляду на користь Країни Руси. Хто сказав, що це легка ноша? Чому їй заздрять здорові, дебелі, череваті мужі і їхні пустодзвони-жони? Хіба вони збагнули усю важкоту цього тягаря, який запишеться у веремії часу як слава її держави або як її хула...
Втім, не було коли розмірковувати над тим, що скажуть про неї потім — після неї. Їй ніколи було думати над цим, потрібно було завжди вирішувати справи негайно, враз, цієї ж миті, як ось і тепер. Доки інші не вирішили наступної миті. І потрібно було негайно ж знайти таке рішення, яке було б найліпшим,— іншого не могло бути.
Тому вона сказала, зітхнувши:
— Твоя правда, Глібе. Ворогів краще упокорювати добром і словом...— Тільки вона знала, скільки страждань і передумів стояло за тими її простими словами. І ще було за ними вибачення, моління до Гліба простити їй жорстокість. Гліб схилив голову — він розумів матір розумом. Не серцем. Але він був справжнім християнином і тому їй простив...
Святослав крутнувся на місці і майнув із світлиці — тільки грюкнули двері. Його дратував отой слинявий братець Гліб, що вирядився у священицьку рясу й блазнював разом з отими бородатими священиками, які понаходили в Київ невідь-звідки. Не чоловіча то справа. Таки й справді, не може Гліб бути володарем. Володар — це той, хто сильніший, спритніший, жорстокіший... Доки матінка твердою рукою розправлялась зі своїми ворогами, доти й боялися її. А нині знову слова про доброту, упокорення... Ні! Не державці вони. Асмуд правду казав: володар той — кого бояться. І Свенельд так само каже. Тому вони й надбали тут і землі, і владу. Він буде також усе мати. Лишень вскочити йому в сідло батькового коня!.. Лишень загнуздати у його вуздечку владу, волю і тугий вітер нескінченних доріг...
Асмуд ковзнув поглядом по збуреному обличчю Святослава — і все збагнув.
— Ходімо до витязя Свенельда, мовлять, повернувся його син з дружиною. Добра дружина у Свенельдича!
Асмуд не хотів, щоб Святослав наближав до себе Чуриню. Менше русичів треба допускати до князя — і будуть вони, варяжини, ціле життя панувати з ним, Святославом.
— Хай Чуриня також іде зі мною,— твердо мовив Святослав.
— Чуриня — син боярині-злодійки, що отруїла Степка,— нагадав Асмуд. Мовляв, бережись і ти, княжичу!
Але Святослав мав тверду вдачу:
— Чуриня піде зі мною також.
Старий варяжин сховав під повіками тривожний погляд. Він уперше почув, що княжич сказав "зі мною", уперше відділив себе від нього, його навчителя. Невже кінчається його влада над спадкоємцем київської землі?
— Да буде,— погодився Асмуд. І поклав собі: будь-що утримати княжича біля варязької дружини, подалі відсовувати отих настирливих боярчуків, що пнуться до Княжої Гори.
Свенельд ніби очікував на гостей. Широко розставляв руки для обіймів, старечі очі сльозились від радости. Таки ж велика честь для його дому — приймати княжича Святослава.
— Мстишо, ходи-но сюди. Ось він — твій володар і твій побратим. Як ми були побратимами з його вітцем, так і ви, сини наші, будьте поріднені!..
Витязь Свенельд знав, як пригорнути до себе душу княжича: стриманими лестощами, увагою і пошаною... О, скількох володарів тримав на своїй шворці цей старий сивий крук!..