Тільки княгиня, що сиділа на учті за окремим столом, не була веселою. Може, вона єдина, хто знав істинну данину, яку віддано за цей день свята і весни. В її очах втома й настороженість. Зовсім інакше поціновує вона те, що нині так легко і весело підносять оці люди яко свою власну заслугу. Перед її поглядом глибини пам'яті вивергали пережиті нею кривди, обади, самозречення — і відвагу й жертву тих, кого нині немає за князівським столом і вже ніколи не буде. Не буде і її двох донечок... Не сяде за цей стіл і Степко Книжник, який з вітцем своїм цей храм і ставив.
Пресвітер Григорій спочатку сердився: що вони будують, ці поганини-язичники? Хіба то християнська обитель? Пощо звели сім веж — за ромейським законом має бути одна округла баня. А тут цілих сім! І не опуклих, а видовжених, гостроверхих. Чи буде це Богові догідно?
Степко сказав йому:
— Моя стара мати мудрі слова мовила: усяка краса богам славу творить.
Але мине небагато часу і на місці цього язичницького храму возсіяє справжній кам'яний собор християнському Богові. Він буде з одним округлим зводом, як у візантійських церквах.
Григорій довго не вгамовувався.
— Ота найвища баня як єдина дорога, що має піднести душу людини. Навіщо стільки веж?
— У душі людської багато небес, мій учителю. І до всіх вона мусить мати свою дорогу.— Це вже було святотатством — отак тлумачити Святе Письмо.
— Душа у людини єдина. Пощо гнівиш Бога своїм ізмислом? — розсердився Григорій. Таки ж не зламав тоді він цього впертого, як віслюк, русича! Має тепер клопіт з ним тут: осмілюється знову заперечувати йому, просвіщенному святителю, цей його виучень!..
— Якби то було так, то не говорив би в Одкровенні святий Іоанн Богослов, що перед Господнім престолом сім світильників вогненних, які суть сім духів Божих. Для кожної душі людської у Бога є світильник і Дух Господній виповнює їх.
Від такої Степкової впертости отець Григорій мало не впав у сказ.
— Єретик! Богомил!..
Степко засміявся.
— Ні, я не богомил. У болгарській землі нині чимало богомилів. Вони визнають рівними і Бога Добра — Ісуса, і Бога Зла — Сатанаїла, який, кажуть, сотворив мир і людей. Ісус же відкрив їм шлях до спасіння через душу, яка має сім доріг до порятунку...
Григорій уже трясся в злобливості. Він, його виучень, при княгині і при челяді показує, що Григорій не знає, що таке богомили! Знищує його!.. Себе вивищує в очах владців!..
— Згинь, Сатанаїлове чадо!...— почав хреститись, відпльовуватись і пішов від Степка.
Це була велика і тяжка чвара. Княгиня душею боліла за Степка Книжника. За його труд великий, за його самозреченість — йому плюнули в душу. І хто? Його навчитель колишній...
Та попри все пресвітер Григорій висвятив церкву. Кияни з цікавістю послухали його оповідь про подвиги святого Іллі, який, як і Перун-Громовержець, гасав по небесному простору на вогненній колісниці. І прийняли Іллю в свої душі. Новий храм святого Іллі бачили так, як нібито стояло пліч-о-пліч сім богатирів у гостроверхих шоломах на сторожі їхнього града. Стояли неподалік від Оскольдової могили — може, так він захищатиме пам'ять про першого князя-християнина, останнього Києвича... Кожен по-своєму приймав соборну церкву святого Іллі в свою душу. Для Ольги це був храм подяки цій землі, яка дала їй таке многострадне і таке високе життя, це був храм її надії на спокійне майбуття її синів_— Святослава і Гліба. Скільки пов'язано думок і сподівань у неї з цією державою. Гай-гай...
Кияни радіють, не відаючи, що, може, це останній їхній мирний день. Князь Ігор недаремно таку багату учту влаштував. Замиривши сусідів своєї країни, надумав іти до Царгорода, яко раніше київські владці ходили. Давня харатья Олегова з греками знову змертвіла. По смерті його ромеї перестали давати русичам данину, а купцям їхнім — пільги. Бачили, що Русь колотилась всередині, відбивалась іззовні — не до Царгорода їй. І зневажили Оскольдів ряд.
Надійшла черга Ігореві його відновлювати, примусити ромеїв сплатити русам все, що заборгували за багато літ за давніми угодами. Князі в Країні Руси міняються, але руський закон має стояти твердо і вічно, як вічно стоїть Русь.
Тому сьогодні пресвітер Григорій ходить уздовж столів, розгойдує кадилом і басовито виголошує молитву за руське воїнство, знаючи, що дружинники, хоч і не всі християни, прислухаються, що просить він у Бога.
— Нехай розірвуться на ваших ратних руках кайдани, що страхом стримують силу! Хай воїнство руського князя поборює ворога в землі чужій і не буде чужинець гординю піднімати над іменем Країни Руси. Хай вої твої, княже, не знають ні хворостей, ні втоми. І Вседержитель простелить перед вами дорогу перемоги,.. Слава тобі, ратна сило... Слава...
— Сла-а-ва!..— підхоплювало то тут, то там застілля.
Знову Царгород... Знову ромейське золото-срібло сліпить очі воям. Як те колись було за Олега. Княгиня згадувала ті роки. Як не схожі вони були на теперішні. Тоді гриміла слава землі болгарської і могутнього царя Симеона!.. Тепер немає вже Симеона. І слава його розвіялась по родопських урвищах...
А Сурсубул є! Той самий! І так само владарює, тільки вже більше, разом зі своїм племінником царем Петром. Не хоче княгиня тепер їхати у болгарську землю. Ще тоді, коли помер Симеон, отець Гавриїл прислав до неї вість: вітець її Михаїл Симеонович, вирвався з монастирського заточення, зняв із себе чернечий одяг і чернечий сан і взявся за меч! До нього приєдналось багато бояр, супротивників Сурсубула... Півдержави захопили ці повстанські загони... Та одного ранку Михаїла знайшли мертвим з ножем у спині... Сурсубул знову переміг!..
І все ж доля приготувала лукавому царедворцю жорстоку помсту: всі навколишні народи повстали проти Болгарії, готові були йти й розгромити свого душителя хорвати, серби, греки, мадяри... Сурсубул знову викрутився — одружив Петра з цареградською царівною Марією...
Ромея зламала свій давній звичай — не одружувати принців і принцес з чужими володарями, щоб вони не мали права втручатися в її справи... Але тут йшлося про могутнього сусіда!
Ромея тепер дістала можливість зламати свого давнього суперника зсередини, висотавши його життєві національні сили... І ось тепер болгарська земля лежала розпластана, безсила під ногами імператорів Константинополя... Вона доживала останні роки своєї величі і слави... Цар Петро геть зромеївся, кинув напризволяще свою землю; мадярські орди вздовж і впоперек проходять її вогнем і мечем, щоб далі нападати на Візантійську державу. Імператори звинувачують Петра, що він навмисне насилає ті орди на імперію, і гострять ніж проти Болгарії... Ось-ось покотиться царська корона з голови Петра, а землі колись могутньої держави роздеруть хижі сусіди — греки і мадяри...