І ось ця вкрадлива весна знову легковажно пурхає по Києву. І знову в душі вдарили тривожні дзвони — дзвони найбільшої втрати: справжнього кохання воєводи Щербила. Чого хотіла княгиня? Сама не знала. Він не міг бути їй ані мужем, ані коханцем. На те не мала права. Але без нього у неї закривався світ ув очах. Без його відданости, прихильности, без його погляду й голосу... без його присутности. І чим далі він віддалявся від неї, тим більше від неї віддалялось життя. Їй нічого не треба було. Часом хотіла покинути і свої палати, і тривоги за дітей та державу. Десь би заховатись в пущі, в снігах, серед дрімучих сосен і нелукавих звірів — і розчинитись десь в безодні землі... Хто вона на цій землі? Лише миттєвий спалах іскорки в світах. Ніхто її щиро не оплаче, ніхто не затужить. І що світові чи людям до неї, до її пристрастей ї любови? Вона створена страждати так, щоб цього ніхто не знав. І створена — щоб владарювати. Вона ж не хоче ні того, ні того. Хоче бути простою, звичайною, дуже звичайною жінкою, для якої відкриті всі радості серця і свято душі... О, як бунтувала в ній сильна й пристрасна жага жіноча! І володарка, яка сиділа в ній — спокійна, розважлива й відважна,— нічого не могла вдіяти, не могла накинути на ту бунтівницю вуздечку смирення...
Тоді княгиня падала на коліна перед іконою Божої Матері з дитям на руках і била доземні поклони. І кликала-накликала ця сильна, могутня слов'янка на свою сивіючу голову болісті і старость. Не могла далі терпіти мук нерозділеного таємного кохання. Поможи їй, захиснице жіночих сердець і жіночих доль, Мати Великого Спасителя людського!..
Не спала ночами... Ранок починала з того, що обмірковувала, чим би привабити до себе клятого воєводу. Кликала до своїх палат.
— Маєш нагороду від князя, воєводо. За чесну службу.
— Невеличкий шмат лісу й кілька сіл за Десною. Як ти на те?
Воєвода чемно і щиро кланявся — дякував. Але погляд своїх очей ховав, не ловив її допитливого позирку.
Іншим разом вона віддала йому села і селища по Стугні. Знову кланявся, дякував — і дивився крізь неї. Вона перестала його розуміти. Якийсь страх увійшов у неї. І спрагле жадання перемогти його відчуженість. Здобути перемогу над ним стало смислом її життя. Ладна була все віддати цьому байдужому до неї воєводі, вознести його на вершину слави, щоб почути його щире слово і вдячний людський погляд, сповнений любови. Отої любови, що сходить тільки з Неба. Назавжди.
Тисяцький Щербило ішов до палат княгині з великою тривогою. Ішов на поклик своєї володарки, та мав і нагальну справу. Вранці прибіг з-під Іскоростеня старший мечник князя Претич і передав: нехай-но воєвода чимскорше збере молодшу дружину і йде йому в поміч на полюддя. Князь, мовив, завернув у деревську землю, де вже Свенельд забрав од людей багацько добра. І люд деревський зворохобився. Либонь, починається повстання! Чи не сталося чогось із князем? Пішов же у той розтривожений ненавистю бджолиний рій, коли б в очі князеві не вжалили!.. Чи не трапилось з ним якої біди?
Але у княгині були інші слова. Несподівані. Вся вона світилась якоюсь новою, ніжною силою і непереборною відвагою.
— Воєводо, хочу нашу державу Країну Руси підняти багатством. Хочу, аби в усіх городах були великі торги і щоб скрізь там були гості від далеких і близьких земель. Маєш розіслати київських купчин і гінців-биричів в усі країни для закличу. Будеш сам дивитись за цим і торги відкривати. І гостей розсилати, гостині двори ставити.
Щербило був здивований. Він же ніколи не займався торгами! Хоча майже всі київські бояри наживали собі добра і золото торгуючи.
— Я лишень воєвода, княгине.
— Знаю. Ти наш чесний воєвода, Щербиле, через те і не маєш великих багатств. Тож я подумала про тебе. Володарі мають дбати про своїх вірних помічників. Хіба не так?
Вона була вражена, коли помітила, як потемніло обличчя Щербила, з якою розгубою він оглядався навсібіч, ніби хотів кудись заховатись чи вибігти звідси пріч...
Не здогадалась велика київська княгиня, що спалила, може, останній місток між собою і честолюбним воєводою, бо сказала: вона володарка його! Вона сильніша від нього, і через те саме вона, жінка, дбає про нього — подає йому, яко жебракові, смачні шматки зі свого князівського столу. Це, може, порадувало б його колись, але не тепер. Тепер він був інакшим, гордим і вільним киянином, який не поступиться ні розумом, ні силою жодному високородному володареві.
Княгиня не розуміла його. Вона подумала, що воєвода не бажає клопотатись тими торговищами і гостиними дворами, бо не матиме від тих великих своїх трудів ніякої мзди. Через те поспішливо додала:
— А собі братимеш від торгового мита половину. Це добре, воєводо. Враз розбагатієш.
Очі Щербила звузилися, затьмарилися, і він сказав неквапним і байдужим голосом:
— Нехай княгиня собі забирає оту половину. А торговищами краще за всіх порядкуватиме боярин Дудко. Не буде, може, бояр каламутить тоді.
— Дудко? Каламутить?
— Авжеж. Разом із невсипущою Гординою.
— Он як! Але чому не хочеш?
— Мені потрібно зараз зібрати молодшу дружину по слову князя і йти в деревську землю.
— Пощо так? — стривожилась Ольга.
— Прислав князь гінця. Деревські люди бунтують, не хощуть дати князеві другої данини.
— Пощо данина та друга?
— Першу зібрав Свенельд. А потім узяв наш князь. І здалося йому, що мало. Пішов удруге.
— Ти підеш до князя, а тут кого лишиш?
— Може, Претича...
Щербило переможно посміхнувся, вклонився і пішов. Залишив їй стільки загадок, таємниць і терзань, що вона... зненавиділа його. І весь білий світ зненавиділа. І зажерного безглуздого князя-мужа, що нерозумно отак проти себе підняв людей. Зненавиділа лукавого Свенельда, що зумів упіймати князя в свої тенета, зненавиділа себе, що так принижувалась перед цим воєводою, а він глузував потай з неї... Своїм усміхом і байдужим, рівним голосом він раптом знищив у її серці бажання робити добро. У неї тряслися руки і холодно німіло в грудях. Що ж, воєводо, ти надто високо злетів і забув, кому маєш завдячувати. Гадаєш, літатимеш у високості завжди? Не відаєш, ким погордував. Бо не знаєш, що таке справжня любов повелительки і справжня помста за зневагу.