— Скажи йому: тут, у пущі, владарюю я.
— Велено взяти тебе силою, коли не схочеш добром.
— Тоді бери силою! — вона метнулась до печі, вхопила рогача й наставила на вістуна.
— Тю-тю-тю... оце відьомське лігово! — мечник прожогом вилетів з хатини.
— Отак-о! — зітхнула Велина.— Щоб не внаджувався. З подвір'я вбіг Могута.
— Що він тобі зробив? Ми з Уладою не добігли...
— Не турбуйтеся, я його вигнала рогачем!
— А коли він іще дружинників приведе сюди? — зашепотіла Улада.
— Піднімемо на стань усіх селищан,— пробасив Могута. Йому було легко на душі — коли той мечник перелякався жіночого рогача, то що буде, як вони всі наставлять на них ратища й мечі? — то вони відважні та зухвалі на безоружних. А коли що, розбіжаться, яко таргани! — Його обличчя сяяло переможно, ніби це він щойно відігнав нечестивця. В ньому пробудився дух воя, впевненість у своїй силі, та впевненість і той дух, яким завжди тримається кожен народ на землі...
— Гадаю, Могуто, не треба нам чекати нової напасти. Іди до людей, роби заклич, сину. Виженемо цих здирців людських,— сказала Велина, глядячи кудись в куток. Ніби там бачила щось таке, чого іншим не дано угледіти. Тому й голос у неї був спокійний і впевнений:— І я також піду по селах, діти. Не буду тут ночувати. Вони прийдуть сюди, я знаю...
Велина зняла з жердини свою темну хусту, низько пов'язала її над очима. Накинула на плечі товсту свиту. І пішла... За нею попростували Могута й Улада.
А вночі хатину відунки обступили Свенельдові мечники. Обійшли тихо, а коли наблизились до віконечок, почали голосно гукати й бити по рамах. Ніхто на ті гуки не обзивався. Тоді вони відчинили двері, бо й не були заперті, вскочили до хатини. В печі дотлівали жарини. Вдома нікого не було. Стояли в кутку горшки та рогачі. Та ще снопики різного відунського зілля засушеного.
Поперекидали й побили горшки та макітри. Хтось витяг із печі жару й кинув у снопики сухого трав'я. Воно спалахнуло, освітило порожню хатину й злісно-радісні обличчя синів чоловічеських.
— Спалити сю відунку на огнищі!
— Однаково їй горіти у Пековому царстві.
— Чекай-но, хай згорить оце все зілля чародійське. А може, воно зачароване і не згорить? — метався Свенельдич по хатині й підкидав у вогонь нові пучки сухостою.
— Не треба, Свенельдичу. То ж поміч людям.
— А вона на мене рогачем отако-о! Ще й називає себе матір'ю нашого Свенельдича...
— А ти злякався баби. Х-ха!
— Вона ж відьма. Хтозна, що може з людиною зробити.
— Дивіться, он загорілось рядно на лаві.
— Хай горить усе! Тікаймо!
Стара хатинка Велини горіла цілу ніч, як велика свіча. Здавалося, що горіла світла душа доброї чародійки. Щоб люди стереглися ненаситства й захланности. Бо то непростимі гріхи людські, котрі перетворюють людину в нелюда...
* * *
Пресвітер Григорій повернувся до Києва нескоро. І повернувся ні з чим. Царгородські велеможці відмовили в проханні київського князівського дому — не дали невісти для Гліба. Мовили: Київ далеко від Царгорода, живе там нехристиянський народ, дикий, варварський. Через те царі не дадуть туди своїх дочок.
Ольга міцно стулила вуста, аж збіліли їй вилиці. Примружила напружено очі й мовчала. Вчепилась у край столу в гридниці, куди був покликаний пресвітер. Отож возносливі царгородські велеможці мають русичів-полян за дикунів. І золото дають Києву, як і іншим диким ордам — печеніжинам, уграм, чорним булгарам, аланам, щоб ті воювали між собою або воювали з ворогами Ромеї.
Ось і Країна Руси має тепер в обов'язку не пропустити чорних булгар до Тавриди, щоб ті не поруйнували багату країну Корсунську, яку захопила Ромея.
О княже-муже, ти даремно возгордився легкою перемогою над ромеями. Переможена не вона, а ти. Бо перемога вимірюється не золотом. Мир і ряд із Царгородом зробив тебе безпечним, вдоволеним і збайдужілим до державних справ. Горе безпечним! Вони наближають торжество насилля і твою правду перетворять на гіркоту. Безпечних і байдужих одоліє той, хто живе тихо, в мирі й трудом, а не мечем, постійно множить достаток...
А Григорій все ще оповідав про свою подорож. Стрепенулась, струсила з себе задуму, коли пресвітер сказав:
— Дунайська Угрія стає християнською. Князь їхній Такшонь хрестив свого сина Гейзу і чотирьох дочок. Ромея — боїться його меча, княгине. А менша князівна дуже славна...
— Звідки знаєш?
— Я ж оповів уже... Тоді пішов я із Царгорода до Пешта. До мадярського володаря.
— Коли? — невпопад перепитує княгиня. І Григорій з досадою повторює:
— Ну, коли дали відмову в Царгороді.
— Добре зробив, отче...
— Володар мадярської країни радо віддасть нам свою дочку-красуню. За Святослава. Я домовився.
— Чому за Святослава? Він же ще малий. Гліб же...
— Григорій похитав головою.
— Гліб хоче стати ченцем, шлюбу не хоче брати. Хоче будувати у Києві монастир.
Княгиня перемінилась в обличчі. Вона це знає, та ще не втратила надії, що княжич Гліб душею повернеться до владарювання. І буде з нього великий князь-просвітник, яко болгарський Симеон... Лиш своїм мечем він зробить Слово... А Святослав — ще отроча, можна й почекати. Ось вона поговорить з Глібом.
— Як же звати мадярську князівну?
— Сфандра.
— Мудро зробив, отче, що домовився за невісту. Бачу, дбаєш про майбутність київського князя.
Пресвітер витер вологе чоло — княгиня таки дорікнула йому за минуле. Звісно, він дбав і про себе, коли відтручував від неї отого Степка Книжника, царство йому небесне. Бо той замахнувся на його святе місце, на його першість — саме він, Григорій, має стати київським митрополитом. Він! Виучень царгородських схол, охоронець князівської чести і майбуття їхніх дітей. Що ж Степко — він лише його виучень. Все життя ходив у постолах, а щойно навчився у нього письма, уже взув болгарські чоботиська...
— Княгине, час уже випросити у царгородського патріарха, щоб поставити в Києві митрополію.
Княгиня суворо глянула в лице пресвітера. Ось чого він переслідував Степка! Тепер Григорій один стає пастирем усіх християн-русів... Але правда й те, що Руси не обійтися без християнського архіпастиря.
— Я теж думаю про це, отче... Треба слати нам сольбу до патріарха. Кого послати?