Аріядна все хотіла наблизитись до конкретного.
— Згода, і без сумніву воєнне покоління значить свій слід. Це, коли хочете, зовсім сьогодні виразно. Шалена енергія, воля, оцей наш неспокій — все виявляється як не в цьому, то в іншому. Будують велетенські дороги імперії, поривають маси, закладають підприємства, пишуть сензаційні книжки, летять в Арктику, над океани, і в сумі істота життя, ота, про яку ви говорили, так чудесно розкрита війною, виявляється у моментальних творах, по яких прийдешні покоління нас пізнаватимуть. Так де ж і в чому ваш бунт?
— Аріядно, — перебив я, — ви недискретні. Котенко — це, передовсім, людина таємниці.
— Але ж, мій друже, — відповіла вона, — не баналізуйте справи. Мені не цікаво знати, чим займається пан Котенко, і не про те йде. Він може бути продавцем бальонів, самоєдським місіонарем і саксофоністом, це не має значіння. Йде про те, щоб його діяльність стала частиною загального твору нашої доби.
— Коли про це йде мова, то ні, — зареготався Котенко досить неприємно, — моя діяльність — чиста ілюзія. З неї і після мого імення нічого не лишиться.
— А хто знає, — промовила Аріядна. — Ілюзії несподівано можуть стати дійсністю. Чи все існування не ілюзія?..
В такому ось тоні, який мені рішуче не подобався, бо виглядав на взаємне переліцитовування1 себе, як з'ясувати нез'ясоване, йшла вся розмова. Ми переривали її танцями і попиванням коктейлів, що спалахували на столі іскристими переливами барв, так само як спалахували непевні очі Котенка, цього поетичного гохштаплєра2. Він час до часу танцював із Аріядною, і мені ставало прикро та злісно, коли вони губились у юрбі, сповитій галасливою муринською3 музикою. Нащо він прийшов сюди, щоб зустріти нас? — це мене мучило, гнобило,сердило.
Для них я був хлопчик, що його треба було пестити і посміхатись до нього, але зовсім неповажно, зовсім не як до рівного собі. Двобій був між ними, тими двома лиликами4, ворохобними5, лиховісними. Так я їх і уявляв собі всі: він у смокінгу зі сніговим панцирем сорочки, холодний, крижаний, і вона — в чорній сукні, огорненій крилом нетлі6: два лилики в синьому сяйві лямп. Це для них був той скрегіт-ливий джез, ті чорні муринські пики, ті кельнери — на диво звинні7 пінгвіни, вся ця буда "Flying Fish'y", немов акваріюм з тремтливою селединовою тонню8, золотистими рибками, підводними дивовижними рослинами і каменями.
1 Переліцитовування (лат.) — розмова, що ведеться на аукціоні.
1 Гохштаплєр (нім.) — ошуканець, пройдисвіт.
3 Муринський — мавританський.
4 Лилик —кажан.
5 Ворохобний — бунтівливий.
6 Нетля — нічний метелик.
7 Звинний (діал.) — меткий, спритний.
' Тоня — 1) місце, де ловлять рибу; 2) місце, де тонуть, небезпечне місце.
Ми продовжували розмову:
— Ось ми з Котенком уже друзі, малий, — сказала Аріядна, вертаючись після танцю до мене заздрісного і темнішого від лісової ночі. — Котенко знав мою приятельку летунку Бессі Ірман, що скінчила так нещасливо.
— Як?
— Вона розбилась з літаком. Казали, що це випадок, другі, що це самогубство через нещасливе кохання. Гарна смерть, але дурна причина. Як можна через якогось там дурня так безглуздо покінчити?..
— Я пригадую, — заскрипів Котенко, — що це сталось тому, що її нареченого начебто обвинувачено у зв'язках із контррозвідкою одної з великих держав. Одним словом, його не пустили до клюбу, і це був маленький скандал.
— Але губити життя?..
— У деяких людей означені речі і поняття варті більш за життя, пані Аріядно. Героїчний світогляд нині панує скрізь.
— Це нудне.
— Як усе шляхетне. Чи ви не вважаєте вчинку Бессі Ірман шляхетним?
— Уважаю його просто нецікавим і безглуздим, — нараз сердито сказала Аріядна, — і годі про це. Життя занадто коротке, щоб дозволяти собі нудьгу.
Котенко налив вина.
— Невже ніколи не нудитесь? А в мене іноді бувають хвилини, коли я жорстоко нуджусь. Просто повстає якась пустка, маразм. Тоді звичайно зриваюсь з місця і мандрую далі.
— Котенко, ви нині незвичайно щирі, — завважив я.
— Він просто дає нам кілька форів у грі, — засміялась Аріядна.
— В якій грі? Я не збираюсь з вами грати.
— Хто знає?
Аріядна подивилась на нього, прищуливши хитро око. Що вона мала на думці?
Ми пили вино і перекидались незначними фразами. Я їм перешкоджу вав. Я це знав добре, без мене їм було б далеко вільніше і краще, бо я був для них тільки хлопчак, зацікавлений у грі. І по тому, як Аріядна споглядала інколи на мене, я міг помітити, що вона не забуває і про мої шанси. Ми слухали його.
Він оповідав про Караїбське море, про литовські в'язниці і верховини Гіндукуша. Це були епопеї якогось безіменного героя-капраля чужоземної лєгїї, агента торговельної фірми, репортера часопису. їх тлом були піски Маракешу, дільниці Стамбулу, шляхи Росії. Це були романтичні поеми про те, як страшенно прагнула людина жити, як боролася з матерією і перемагала її. Може, сам по собі Котенко не знав ідеї своїх оповідань, говорив знехочу, перескакував з одної теми на другу, замовкав, задумувався, спалахував і не дуже складне було те його оповідання. Проте ми слухали. І я бачив, як це подобалось Аріядні. Може, вперше за ці місяці знайомства я бачив, що вона справді не нудилась. Вона слухала, широко відкривши очі, затаївши віддих, рахманна1, притихла, обезброєна. Це була жінка, заслухана в казку. Бо врешті всі жінки люблять казки, той якийсь їх інакший світ.
А "Flying Fish" пустував. Ми глянули на годинник: була третя над ранком. Заспані негри грали й нагадували сонних, лінивих риб, що ледве шелевіють2 хвостами в синій воді акваріюма. Аріядна встала. Час іти. Котенко глянув на мене (цей погляд був дуже проречистий і дуже прикрий), я йому щиро перебаранчав, він знав, що я йду з нею. Він поцілував її в руку. По ньому не було пізнати, що провів безсонну ніч, виглядав на залізного.
— Коли я побачу вас? Аріядна усміхнулась.
— Може, ніколи.
Ми вийшли разом із нею в сивий ранок, де гасли вогні, вулиці й далі. Ранок був зовсім не такий, як ніч, — усе з ночі щезло, всі з'яви, слова та думки.
Ми лежали й курили цигарки. У пітьмі кімнати зі спущеними жалюзами наші цигарки плигають червоними іскорками, немов метелики. Я бачив їх у дзеркалі на протилежній стіні.