Клуб веселощів і удачі

Сторінка 2 з 9

Амі Тан

Тож ти розумієш, як швидко Ґуйлінь втратив для мене всю свою привабливість. Я більше не дерлася на вершину, щоб сказати: "Які гарні гори!" Я думала лише про те, які з цих гір уже захопили японці. Тримаючи в руках по дитині, сиділа напоготові в кутку темної кімнати. Коли вмикалися сирени, щоб повідомити нас про повітряний наліт, я зривалася на ноги і разом з сусідами поспішала забігти якнайглибше в печери, і ховалися там як дикі тварини. Але людина не може дуже довго перебувати в темряві. Щось усередині тебе починає марніти і тебе охоплює шалене нестримне бажання побачити світло. Я чула, як ззовні падали бомби. Бабах! Бабах! А потім звуки дощу з каміння. А там, в печері, я вже більше не прагнула подивитися на чудернацькі висячі кам'яні сади. Я бачила лише мокрі надра стародавньої гори, яка може на мене завалитися. Спробуй-но уявити, як це воно, хотіти бути ані всередині, ані ззовні, хотіти зникнути і ніде не бути?

Тож коли звуки бомбардування віддалялися, ми, як сліпі кошенята, вибиралися з печер і пробиралися до міста. І мене завжди вражало, що на тлі палаючого неба гори знову стоять цілі-цілісінькі.

Клуб веселощів і удачі я вигадала однієї літньої ночі, коли було так жарко, що навіть нічні метелики падали на землю, такими важкими робилися від вологої спеки їхні крильця. Кругом було так багато людей, що для свіжого повітря просто не залишилося місця. Неймовірний сморід зі стічних труб досягав мого вікна на другому поверсі і начебто шукав саме мого носа. Весь день і ніч до мене долинав якийсь вереск. Не знаю, чи то селянин різав горлянку свині-втікачці, чи офіцер лупцював напівживого селянина за те, що той розлігся на хіднику і не пропустив його. Я не підходила до вікна, щоб це з'ясувати. Що б це мені дало? І саме тоді я подумала, що потребую чогось такого, що примусило б мене рухатися.

Моя ідея полягала в тому, щоб зібрати чотирьох жінок, по одній на кожну сторону мого столу, для гри в ма-джонґ. Я знала, кого саме хочу запросити. Всі вони були такі ж молоді, з живими обличчями. Одна, так само як і я, була дружиною офіцера. Інша була дуже добре вихована дівчина із заможної шанхайської сім'ї. Вона втекла майже без копійки грошей. І ще була дівчина з Нанкіна, чорнішого, ніж у неї, волосся я в житті не бачила. Вона походила з сім'ї нижчого класу, але була симпатичною і славною, тож вдало вийшла заміж за старшого чоловіка, після смерті якого могла жити краще, ніж будь-коли.

Кожного тижня одна з нас мала запросити решту на вечірку, щоб зібрати грошей і підняти наш дух. Господиня мала подати дянсиін, особливу їжу, яка б приносила справжню удачу у всьому — запіканки, чия форма нагадує зливки срібла, довгу локшину, щоб життя було довгим, варений арахіс, щоб зачати сина, і, зрозуміло, багато апельсинів, які приносять удачу, щоб мати заможне, приємне життя.

Якою вишуканою їжею ми пригощали одна одну попри наші жалюгідні можливості! Ми не зважали на те, що запіканка переважно містила в собі жилаві баклажани і що черв'яки помережили дірками шкірки апельсинів. Ми їли потроху, але не тому, що не мали що, а щоб запевняти, що "І шматочка не зможу ще проковтнути, бо ж так наїлася вдома". Ми розуміли, що мало хто міг дозволити собі таку розкіш. Ми були щасливчиками.

Добре попоївши, ми клали в миску гроші і ставили її на видне місце. Потім сідали до столу для гри в ма-джонґ. Цей стіл належав моїй сім'ї і був зроблений з пахучого червоного дерева, не з деревини червоних тропічних порід, а з гонг му, такого чудового, що його назву неможливо перекласти. Його стільниця була дуже товстою, тож коли на стіл висипали ма-джонґові таблички, було чутно лише, як клацає слонова кістка, коли вони торкаються одна одної.

Тільки-но починалася гра, розмови припинялися, дозволялося казати лише: "Панґ!" або "Чоу!"3, коли береш табличку. Ми повинні були уважно грати і думати лише про те, що, вигравши, збільшуємо своє щастя. Але, зігравши шістнадцять партій, ми знову влаштовували бенкет, цього разу для того, щоб відсвяткувати удачу. А вже потім ми розмовляли до ранку, розповідаючи історії про гарне життя в минулому, про те, як буде добре в майбутньому.

Що то були за розповіді! Історія за історією! Луснути можна було від сміху. Про півня, яких забіг до хати, скочив на складений посуд і заспівав там, і саме з цих тарілок його наступного дня і з їли. А ще про дівчину, яка писала любовні листи для двох подруг, що ко­хал одного й того ж чоловіка. І про дурепу-іноземку, яка зомліла на унітазі, коли поруч неї вибухнула петарда.

Дехто вважав, що ми чинимо негарно, влаштовуючи щотижня бенкети, тоді як стільки людей у місті через голоднечу їли пацюків, а пізніше покидьки, якими харчувалися найжалюгідніші з пацюків. Інші були впевнені, що в нас вселилися демони — розважатися в той час, коли навіть наші родичі втрачали свої сім'ї, домівки і статки, коли війна розлучила чоловіків і дружин, братів і сестер, дочок і матерів. Ну-ну! Люди дивувалися, як це ми тільки могли веселитися.

Не те, щоб ми були безсердечними чи не знали болю. Ми всі боялися. Кожна з нас страждала по-своєму. Проте безглуздо мріяти повернути те, що вже було по-справжньому втрачено. Або продовжувати те, що терпіти вже не було змоги. Як довго можна мріяти про улюблене тепле пальто, що висіло в шафі в будинку, який згорів дотла разом з батьком і матір'ю? Скільки можна відновлювати в уяві розвішані на телеграфних дротах одірвані людські кінцівки і голодних собак, що бігають вулицями міста з обгризеними руками в зубах? Що було гірше, питали ми одна одну, сидіти з відповідним сумним виразом на обличчі і чекати на свою смерть? Чи, може, повеселитися від душі?

Тож ми постановили влаштовувати вечірки, так, начебто кожного тижня приходив Новий рік. Щотижня ми могли забути про пережиті неприємності. Було заборонено думати про щось прикре. Ми бенкетували, сміялися, грали, програвали і вигравали, розповідали найцікавіші історії. І кожного тижня ми могли сподіватися на удачу. І ця надія було нашою єдиною утіхою. Оце саме так ми почали називати наші зібрання вечірками веселощів і удачі.