Задеренчав дзвоник. Черговий ліниво підвівся, відчинив двері, жестом запросив комісара ввійти.
Великий кабінет був обставлений меблями в стилі ампір, оббитими зеленим плюшем.
. — Сідайте, пане бригадний комісар…
М'який, але добре поставлений голос із приємним тембром, тонке моложаве обличчя, ретельно зачесане біляве волосся. З газет було відомо, що кожного ранку, перш ніж сісти в своє м'яке зелене крісло, пан префект півгодини грав у теніс на стадіоні Ролан-Гарос, щоб "увійти в форму".
Від нього віяло здоров'ям, бадьорістю, охайністю. Цей елегантний костюм, певно, замовлявся в Лондоні. Префект усміхався так само, як на будь-якій із своїх фотографій, — скромно і вдоволено водночас, скоріше до самого себе, аніж до когось.
— Скажіть, Мегре…
Точнісінько, як Пардон кілька днів тому, з тією, можливо, різницею, що замість сигари він тримав між пальцями сигарету. Чи не тому, що поруч не було його дружини?
Цікаво, чи усміхався б він так само вдоволено в її присутності?
— Якщо не помиляюсь, ви служите в поліції з молодих літ?
— З двадцяти двох років.
— А скільки вам зараз?
— П'ятдесят два.
Він знав це, але все-таки запитував, так само, як Пардон, хоча і з якихось інших міркувань.
Мегре сидів похмурий і крутив у руках люльку, не наважуючись |ї натоптати. І рантом, немов кидаючи виклик долі, коротко мовив:
— Ще три роки — і на пенсію!
— Справді… Вам не набридло чекати?
Мегре відчув, як кров прилинула йому до обличчя і в серці заклекотав гнів. Щоб стриматись, він почав уважно розглядати бронзові закрутки на ніжках письмового столу..
— Ви одразу почали працювати в карному розшуці? В голосі була холодна й безособова, певно, завчена лагідність.
— За моїх часів до карного розшуку новачків не брали. Я спочатку працював у районному комісаріаті… Як і більшість моїх колег…
— Простим поліцейським?
— Ні, секретарем… А потім шляховим інспектором… В уважному погляді префекта не було ні ворожості, ні симпатії.
— Отже, ви пройшли крізь усі відділи?
— Майже… Метро, універмаг, вокзали, місця розваг, гральні…
— Здається, у вас залишились про все це приємні згадки?
— Авжеж… Як і про мої шкільні роки…
— В усякому разі, ви самі про це охоче говорите…
Цього разу Мегре почервонів, як мале дитя…
— Як вас розуміти?
— Досі мені про вас розповідали інші… Ви дуже відомі, пане Мегре, дуже популярні…
Голос був такий солодкий, що можна було подумати, ніби його викликали, щоб лише поздоровляти.
— Якщо вірити газетам, у вас такі ефективні методи…
Велике цабе підвелося, підійшло до вікна 1 якусь хвилину дивилося на машини й автобуси, що проїздили повз Палац правосуддя. Коли воно знову глянуло на комісара, його посмішка була ще більш самовпевнена, ще більш самовдоволена.
— Досягши останнього щабля на службовій драбині — адже ви зараз начальник бригади, ви все-таки не змогли позбутися ваших колишніх звичок… Я чув, що ви не дуже любите сидіти в кабінеті?
— Еге ж, пане префект…
— І самі беретеся до таких справ, які слід було б доручати вашим інспекторам…
Мегре мовчав.
— Навіть не гребуєте чорною роботою…
Стиснувши зуби, Мегре почав набивати люльку.
— Кажуть, вас можна цілими годинами бачити в якихось гадючниках та інших темних місцях, де службовцям вашого рангу не годиться й носа показувати…
Він мовчки сидів у кріслі, стиснувши зуби, і не наважувався запалити. Навпроти нього, за великим столом із червоного дерева, впевнено походжав худорлявий чепурний префект.
— Можливо, свого часу ці методи були й непогані, але зараз вони безнадійно застаріли…
Мегре сам незчувся, як у його руках чиркнув сірник, примусивши здригнутися дженджуристого молодика. А втім, за якусь мить його обличчя знову розпливлося в посмішці.
— У старої поліції були свої звичаї… Наприклад, інформатори… Охоронці закону та порядку підтримували дружні стосунки з людьми, що жили поза рамками закону й порядку… За якусь незначну допомогу поліція заплющувала очі на їхні власні грішки… Ви й досі користуєтесь їхніми послугами, пане Мегре?
— Як і поліція в усьому світі.
— І теж інколи заплющуєте очі?
— Так, коли це доконче потрібно.
— А ви ніколи не замислювалися над тим, як багато води збігло за ці тридцять років?
— За ці тридцять років перед моїми очима змінилося дев'ять директорів Сюрте та одинадцять головних префектів.
Чим гірше, тим краще! Він не міг довше стримуватися і До того ж відчував себе зобов'язаним хоч у такий спосіб утерти носа цьому пихатому вискочню. За цю фразу йому б-потиснули руку всі його старі колеги по Сюрте.
Якщо префект і прийняв удар, зовні цього він не показував. Він би міг бути дипломатом. А втім, хтозна, можливо, завтра його призначать послом?!
— Ви знайомі з мадемуазель Прієр?
Аж ось коли починалася справжня атака!
— Ви гадаєте, що я повинен її знати, пане префект?
— Безперечно.
— На жаль, це ім'я я чую вперше.
— Мадемуазель Ніколь Прієр… А ви ніколи не чули про пана Жан-Батіста Прієра, доповідача Державної ради?
— Ніколи.
— Він мешкає на бульварі Курсель, сорок два.
— Цілком можливо.
— Це дядько Ніколь, яка живе разом з ним.
— Я вам вірю, пане префект.
— А я хочу вас запитати, пане головний комісар, де ви були минулої ночі о першій годині?
Посмішка зникла, в його голосі бринів метал.
— Я чекаю на вашу відповідь.
— Це що — допит?
— Називайте це як вам заманеться, але я поставив вам конкретне запитання.
— Дозвольте запитати, яким правом?
— А таким, що я ваш начальник, а ви мій підлеглий.
— Он як…
Мегре мовчав, стискуючи побілілими пальцями чубук згаслої люльки. Ніколи ще він не відчував себе таким приниженим.
— Я ліг спати о пів на дванадцяту… До того дивився телепередачу…
— Ви вечеряли вдома?
— Еге ж…
— О котрій годині ви вийшли з дому?
— Тепер я здогадуюсь, пане префект… Близько дванадцятої мені подзвонили…
— Звичайно, ваш телефонний номер надруковано у довіднику…
— Певна річ.
— Вам не здається, що це не дуже зручно. Адже кожен жартівник може вас потурбувати, коли йому заманеться.
— Я про це теж думав. Кілька років підряд мій телефонний номер не публікувався, але мені не вдавалося довго зберігати йото в таємниці. Змінивши п'ять чи шість номерів, я дозволив друкувати його в телефонному довіднику, як усі…