— Ні, тут…
Мегре показав пальцем на столик навпроти сходів і, запропонувавши дружині сісти, заходився вивчати. меню.
— Що ти скажеш про качку з апельсинами?
— А ще щось є?
— Ціла сторінка…
Вони все-таки замовили фірмову качку з апельсинами, кілька салатів та пляшку мінеральної води — як данину шановному Пардонові.
Метрдотель тим часом устиг шепнути офіціантам:
— Це комісар Мегре…
Всі з цікавістю дивилися на нього.
Таке траплялося з ним не вперше, та, незалежно від того, що міг би подумати з цього приводу префект, це було не дуже приємно.
— В тебе була якась причина вибрати саме цей ресторан? Ми ніколи раніше тут не були…
— Ні, я був, не пам'ятаю вже в зв'язку з якою справою… Коли не помиляюсь, я шукав міжнародного шахрая, який любив тут обідати…
— Зовні цей ресторан цілком благопристойний…
— Міжнародні шахраї обідають лише в благопристойних ресторанах і живуть в найфешенебельніших готелях…
Була вже дев'ята. До ресторану зайшла молода, дуже просто одягнута жінка і рушила вниз по сходах. Навряд щоб це була клієнтка — скоріше прислужниця в гардеробі чи вбиральні.
Ще хвилин за десять туди попрямував якийсь чолов'яга зі змореним обличчям. Він також не належав до золотої молоді, а до тих, хто її обслуговував.
Хоча клуб відкривався пізніше, там уже почали прибирати та готуватися до прийому гостей, так само, як це робиться вранці в усіх паризьких барах і кав'ярнях.
Трохи приглушені важкою червоною портьєрою, знизу долинули кілька музичних акордів — спочатку в одній тональності, потім у другій: хтось настроював музичний автомат.
— Ну як, смачніше, ніж удома?
— Смачніше, ніж удома, не буває…
Погляди, посмішки, промовистіші за будь-які слова… Розмова ні про що і про все на світі… І весь час, не показуючи цього, пані Мегре пильно стежила за своїй чоловіком, намагаючись здогадатися, чи дуже йому болить.
Вперше в житті, прийшовши з нею до ресторану, Мегре не замовив вина, а це була вже тривожна ознака. Вона завжди радила йому менше пити, але зараз не могла збагнути, чи він просто вирішив догодити їй, чи, може, сам відчув небезпеку.
— Хочеш сиру? Тут, здається, непоганий рокфор…
— Поклади мені шматочок…
Мегре кивнув пальцем метрдотелеві.
— Пробачте, шановний, тут у вас, кажуть, є клуб?
— Так, мосьє… Клуб "Сто ключів".
— Чому саме сто?
— Це вже не моя парафія… Я працюю в ресторані, а не…
— Туди пускають усіх?
— Ні. Вхід туди суворо обмежений. Тільки для членів…
— А як до нього записатися?
— У вас справді є таке бажання?
Він не міг приховати свого подиву і насторожено поглядав то на комісара, то на пані Мегре.
— Це вас дивує?
— Ні… Тобто, так… Це передусім молодіжний клуб. Сюди вечорами приходять потанцювати хлопці й дівчата… Скоро вони почнуть сходитися… Хочете, я покличу менеджера?
Останню фразу він вимовив уже по дорозі до підвалу.
Він пробув там досить довго, а потім вийшов уже в супроводі одягнутого в смокінг молодика, обличчя якого вдалося комісарові знайомим.
— Це мосьє Ландрі… Він вам розповість про все, що вас цікавить…
Той простяг руку.
— Добрий вечір, пане комісар…
Він уклонився пані Мегре.
— Вважаю за честь познайомитися а вами, мадам… В Парижі не так багато людей, які вас знають… Адже ваш чоловік не дуже охоче показує вас… Дозвольте?
З цими словами він підсунув собі стілець, сів і дістав із кишені срібний портсигар.
— Ви не заперечуєте?
Йому було років тридцять п'ять. Він тримався у своєму ідеально скроєному смокінгу в тією невимушеністю, якої може домогтися лише людина, котра носить його щовечора.
В нього було дуже гарне випещене обличчя, іронічний, аж надто самовпевнений погляд, який інколи здавався просто нахабним. Він посміхався дуже чемно, навіть солодко, але відчувалося, що при найменшій небезпеці він покаже кігті.
— Мені сказали, що ви цікавитесь нашим клубом?
— Я хотів би до вас записатися… Якщо тільки у вас немає вікового обмеження…
— Спочатку в нас була така думка… Пропонували встановити межу — тридцять років… Та потім відмовилися від цього, бо довелося б утратити найцінніших членів… Ви щось уже чули про "Сто ключів", пане комісар?
— Дуже мало… Я не сподівався побачити вас тут, мосьє Ландрі… Мені сказали, що ви обіймаєте посаду менеджера.
— Менеджера, секретаря, головного розпорядника… Менеджер — модне слово, запозичене в американців…
Комісар уперше познайомився з Ландрі, щойно той приїхав до Парижа. Йому тоді було років вісімнадцять. Батько Ландрі був поштмейстером десь в Анже, Турі чи якомусь іншому з прилуарських міст. Хлопцеві дуже не терпілося пробити собі шлях у житті, і він став репортер" м однієї бульварної газетки. Це дало йому змогу мелькати на всіляких прийомах та коктейлях, де бували також і впливові люди.
Якось завітав він і до Сюрте і, сповнений самовпевненості, зайшов до комісара й показав посвідчення, що репрезентувало його як репортера скандальної хроніка однієї газети, котра спеціалізувалася на всіляких сенсаційних викриттях.
Марсель Ландрі був геть позбавлений здатності сумніватися, тим більше, сумніватися в собі.
"Розумієте, комісаре, наших читачів цікавить не стільки сама структура карного розшуку, про яку вже багато писалося, як закулісна сторона діяльності Сюрте. Адже у вас, так би мовити, осідає вся брудна білизна Парижа..
Сподіваюся, вас не дуже шокує цей вираз… До того ж ми не будемо розголошувати імен… А щодо гонорару, то наша газета може запропонувати вам досить круглу суму…"
Тоді він був надто молодий, щоб комісар міг на нього розсердитися. Мегре обмежився тим, що досить чемно показав початкуючому нахабі на двері.
Потім років за два він упізнав його голос про радіо — Ландрі став диктором комерційної реклами.
Комісар не міг сказати, що було з ним далі. Ландрі належав до тих людей, яких певний час зустрічаєш усюди, тиснеш їм руку, не знаючи точно, хто вони такі, потім помічаєш, що вони раптом зникли, невідомо як і чому. А незабаром вони знову вигулькують на поверхню, але вже десь у іншому місці, біля якоїсь іншої справи.
На якому темному життєвому полі промишляв усі ці роки Ландрі? Якщо він і порушував закон, то так, що це не доходило до вух поліції. Певний час був імпресаріо однієї популярної співачки і супроводжував її в усіх гастролях.