— Ви мені нічого не винні.
— Вона заплатила?
— Байдуже. Ви мені нічого не винні.
— Отже, цього ранку сюди хтось приходив, щоб заплатити за неї і, звичайно, допитати старого…
. — Слухайте, пане комісар, я знаю, хто ви такий, і не маю нічого проти вас особисто… Але навіщо мені зайвий клопіт? Я не знаю про що і про кого ви говорите. Мої рахунки цілком справні. Ні поліція, ні навіть податкові інспектори ніколи не мали до нас жодних претензій…
— Дякую вам.
— Мені дуже жаль, але я не можу відповісти вам інакше.
— Я розумію…
Вони вже встигли вжити заходів. Даремно було дзвонити до Мартін Буе, у якої мадемуазель Прієр буцімто цілий вечір слухала платівки. Вона не візьме трубки. Комісар був також певний, що вчора дівчина не забула зателефонувати й на бульвар Сен-Жермен.
У всій цій історії префект був лише покірною маріонеткою. Він лише виконував наказ, не наважуючись переступити волю тих, хто сидів вище за нього. А якщо він не визнавав поліцаїв старої школи, то це було його право. Особливо не любив він комісара Мегре, бо не міг примиритися з його славою. Та, врешті, це теж було його право.
Вранці того дня йому раптом подзвонив переляканий міністр внутрішніх справ і повідомив про історію, яка могла б пошкодити їм обом.
Ці люди не належали ні до героїв, ні до святих. Лише завдяки інтригам домоглися вони своїх високих посад, а щоб зберегти їх, мусили робити, що їм кажуть, і, облизуючись, ковтати гіркі пілюлі.
Та й що для них важив якийсь Мегре, коли йшлося про власну кар'єру? Навіщо їм було наживати собі ворога в особі такого високого урядовця, як пан Прієр?
Врешті, вони не могли діяти інакше. Та й дивно було б сподіватися, щоб вискочень-префект відмовився од такої чудової нагоди відчитати, мов якогось хлопчиська, старого славнозвісного комісара!
Сонце спустошувало Париж. Люди опускали штори, зачиняли віконниці, марно намагаючись вберегтися від задухи. Вздовж Сени з вудками в руках мліли рибалки. Тут і там попримощувалися парочки закоханих. Двоє з них сиділи просто на причалі і, звісивши над водою босі ноги, кумедно ворушили пальцями, голосно сміючись.
— Жанв'є!
— Я вже йду, патроне…
Він розмовляв по телефону, але за хвилину скінчив і зайшов до кабінету з віддрукованим на машинці поданням. Комісар почав був читати його, але зараз же відклав убік.
— Ти, нічого не проминув?
— Я звіряв, начебто ні, але краще б…
Ні, годі! Комісарові вже було не до снаги повертатися до цього. Він розгонисто підписався, дістав із шухляди офіційний конверт, написав адресу і подзвонив черговому.
— Нехай розсильний приставить головному префектові… Слухаю тебе, Жанв'є…
— Я щойно дзвонив одному моєму приятелеві, адвокату, добре знайомому з урядовою елітою…
— Він знає нашого Прієра?
— Авжеж… Це дуже впливова людина, один з найкращих правознавців… Він удовець, його жінка поперла під час пологів років дванадцять тому… Його батько був судновласником…
— У Ларошелі?
— Ви вгадали.
Обидва усміхнулися. Навіть у найбільшій брехні завжди є крихітка правди. Розповідаючи по телефону про свої лихі пригоди, дівчина не випадково сказала, що приїхала з Ларошелі, що її батько тамтешній суддя, а подруга — донька тамтешнього торговця рибою.
— А далі?
— Там у нього ще в брат, який веде його справи. На а Прієр багач. Він мешкав у розкішних апартаментах на бульварі Курсель. Його другий брат Крістоф, який жив у Марокко, наклав на себе руки, коли від нього втекла жінка. Зараз вона живе в Техасі, заміжжю за якимось американцем. Ваша знайома Ніколь Пріер — їхня донька…
— Це все?
— Вона студентка, вчиться в Сорбонні…
— А що воно за дівчина?
— Мій приятель ніколи її не бачив, але його жінка десь зустрічалася з нею… Він обіцяв запитати…
Важко було б навіть припустити, щоб видатний правознавець, доповідач Державної ради, зводив у такий сумнівний спосіб рахунки з якимось Мегре, ризикуюча репутацією своєї племінниці.
— Я багато б дав, щоб поговорити віч-на-віч із цим дівчиськом…
— Боюсь, патроне, що вам не дадуть такої змоги…
— Кому ж це може бути такою мірою потрібна моя відставка, щоб пускатися в подібну авантюру?.. Як ти гадаєш?
— Важко сказати… 6 чимало людей, яким ви стоїте кісткою в горлі… Взяти хоча б грабіжників, що вже цілих два місяці серед білого дня спустошують ювелірні крамниці… Ось навіть цього ранку на авеню Віктора Гюго…
— Вони залишили якісь сліди?
— Жодних.
— А стріляли?
— Теж ні. Вони зайшли, забрали коштовності і спокійнісінько від'їхали собі машиною, ніби нічого й не сталося… Хазяїн з переляку навіть забув натиснути кнопку сирени… У вас є якісь здогади?
— Саме так… Ти. пам'ятаєш, де я був учора, об одинадцятій ранку?
Жанв'є добре знав це, бо саме він супроводжував комісара.
— У Манюєля…
— А позавчора, в той-таки час?
— Теж у Манюєля…
— А позапозавчора?
Того тижня Мегре тричі робив візит Манюєлеві Пальмарі, колишньому хазяїнові "Золотої підкови" на вулиці Фонтен, який пішов уже на пенсію і жив у невеличкій квартирі на вулиці Акацій.
— Зараз мені знову хочеться під'їхати до нього і дещо спитати…
Це могло здатися безглуздим, та чи був якийсь глузд у тому, що сталося з ним минулої ночі?
Пальмарі, один із колишніх королів Монмартру, більш відомий як просто Манюєль, почав свою кар'єру тридцять років тому в ролі звичайного сутенера.
Чи обмежувалася цим його діяльність, коли молодий інспектор Мегре вперше з ним познайомився? Певно, що ні, але поліції жодного разу не вдавалося застукати його на гарячому.
За ці тридцять років багато води збігло на Монмартрі. Деякі сиділи в тюрмі, інших позбавили права мешкання в Парижі, а ще інші самі залишили Париж і тримали тепер всілякі більш-менш сумнівні готельчики та пансіонати біля моря, між Марселем та Ніццою.
Та Манюєль уцілів, облишив з віком сутенерство і невідомо на які гроші купив "Золоту підкову". Тоді це був досить смердючий гадючник з поганою репутацією — тут сходилися монмартрські заводії.
Гадючник незабаром перетворився на модний бар, потім на невеличкий ресторан. Змінилася і його клієнтура, принаймні зовні — відвідувачі вже приїздили в шикарних американських лімузинах.
Інколи бував там і Мегре. Почекавши, поки спорожніє невеличка червона з золотом зала, він підходив до хазяїна.