Найдужче за всіх мене цікавила Адель, у якої стояв капітан Тардіво, тепер перша особа в містечку, як авторитетний і новий чоловік. Коли її так ганебно кинув Фонсімань і про це дізналися всі городяни, Адель якийсь час ходила кисла, але тепер стала поводитись зовсім інакше: в заїзді спинився капітан, і вона повеселішала. Що не кажіть, а це їй усе-таки лестило: ще б пак, капітані Це вам не якийсь там писарчук Фонсімань. Я-то добре бачив, на що бив цей капітан. Спершу він націлився на Божолейські галереї, як то робив кожен прибулець до містечка. А як побачив, що з того боку вулиці не підлатаєшся, то вирішив тут-таки, в заїзді, спробувати — поставив собі біля вікна письмовий стіл, не так для чого іншого, як для того, щоб накидати оком на Адель і швидше просувати свої справи, ви самі розумієте які. Цей чужий кнур ані з ока її не спускав. Нас, клошмерлян, воно навіть ображало, бо ж Адель — жінка з нашого містечка. Коли якась наша та дурить свого чоловіка з кимось із наших, то можна сказати, що з'явився новий рогоносець, але водночас і новий щасливець, і якби чоловіки були щодо цеї матерії надміру суворі до своїх, жінок, то як би, на вашу думку, вони могли самі скочити в гречку, живучи серед такого невеликого гурту, де всі знають один одного як облуплених? Але щоб наша жінка та зраджувала свого чоловіка з чужаком — це вже важко стерпіти. А прото ось тут — клошмерляни сиділи, мов тюхтії, позгортавши руки, тим часом як негідниця розкошувала усім своїм тілом! І навіть бачивши, що вже пахне смаленим, ніхто не збирався надто заступатися за Артюра, якого й не любили, бо він вважав себе розумнішим за всіх,— мовляв хіба ж то не дурні, що їхні грошики пливуть йому до каси? До того треба ще вам сказати, що Артюр якось забився об заклад при повній залі свідків. "Рогоносець,— сказав він,— той, хто цього сам хоче. А я цього не хочу й ніколи ним не буду".— "На скільки ти забиваєшся?" — спитав Ларудель. "А я платитиму ось як,— відповів Артюр.— Того дня, коли доведуть, що я рогоносець, я ставлю бочку отут, посеред зали, і пий, хто скільки хоче, цілісінький тиждень". Заклад хвалька й дурня, хіба ні? Всім було ясно, що Артюр програв, коли заварилось оте з Фонсіманем, але ніхто не квапився йти до нього казати, щоб розплачувався. Воно-то випити на дурничку кому не охота, ало ж навіщо робити прикрість Аделі? Тож урешті кожен волів мовчати.
Відтоді як ми не скористалися з виграного закладу, нас цікавило, чи не стане Артюр рогоносцем ще й удруге. Півроку назад ніхто б і думки не припустив, що цей задрипаний Тардіво бодай чогось доб'ється, але коли вже там побував Фонсімань, це геть змінювало становище. Двое-трое чоловіків особливо пильно приглядалися до того, як розгорнуться події, Це було нелегко, бо Адель не била в дзвони, щоб сповістити нам, як стоять справи, і ніяк було, як ото кажуть, щось пронюхати,— Отож ніхто не міг сказати напевно, чи підросли в Артюра роги.
Якогось дня по обіді зайшов я до заїзду вихилити скляночку й зауважив велику зміну. Тардіво, щоГ доти безперестанку зирив, на Адель, тепер на неї не дивився. Отоді я й сказав собі: "Коли ти на неї вже не дивишся, то виходить, що ти її вже знаєш!" А Адель, що на нього раніш не дивилась, тепер аж їла його очима. І я сказав собі: "Ну ось, —дівчинко, ти вже й на гачку!" Оце я тільки й сказав, не більше, але думку собі склав певну. Та й ви теж, мабуть, таке помітили: спершу чоловіки дивляться на жінок, а потім уже жінки дивляться на чоловіків. А опісля, надвечір третього дня, Адель почала скаржитися, що голова болить, і сіла на велосипед поїхати подихати свіжим повітрям, як ото Жюді робила, тільки що Адель почала пізну-вато. А за нею й Тардіво не барився в залі,— наказав сідлати коня, щоб, мовляв, проїхатися по околиці. А я сказав про себе: "Ну, Артюре, ось ти й удруге рогатий!" А щоб іще більше впевнитись, я теж непомітно подався в тім напрямку, що й Адель. Як сторож, я знаю всілякі хитрі стежини до глухих закутків у довколишніх місцях, де дівчата й жінки роблять своє діло чимдалі від цікавих очей. Коли я побачив у самій гущавині лісу блискучого нікельованого велосипеда, а трохи далі — прив'язаного коня, то добре зрозумів, що Артюр ставитиме бочки цілісінький рік, якщо дотримає свого слова. Але найдужче мене здивувало, коли я надибав там нашу кляту святенницю Пюте,— адже їй зовсім не просто так заманулося поблукати в ліоі, бо проти ночі вона могла вийти туди хіба що на побачення з вовкулакою. Це мені здалось таки геть чудпим.
Мабуть, подумав я собі, ця здохлятина теж помітила велосипеда й коня без вершника. Та послухайте, що ж було далі.
Отже так. Ви все це вже знаєте: і про кошмари Пюте, і про бійку між Туміньйоном і Ніколою на велелюдній відправі, і про святого Рока, що впав додолу, мов колода, і про Куаффенава, що вдарив на сполох, наче почалась революція, і про Розу Бівак, яка перестала бути непорочною дитиною діви Марії, надміру розважаючись із Клодіюсом Бродекеном, і про монтежурців, що замазали фарбою пам'ятника, і про невдоволену Куртебіш, і про Сен-Шуля, якого нагнали помідорами, і про Фонсіманя, якого не вис-тарчило на двох ненаситних коханок, і про Ортанс Жіродо, що накивала п'ятами зі своїм любчиком, і про Марію Фульяве, що з неї глумились ці два кнури Жіродо — батько й син, і про Пуальфара, що з'їхав з глузду, і про Тафарделя, нестямного з люті, і про матінку Фуаш, яка страждала поносом слів, і про Бабетту Манапу, що в неї язик був гірший від її праника — все це, як ви здогадуєтесь, зробило наш Клошмерль незвичайним, і чогось такого паші городяни не могли пригадати, навіть покопавшись у закутках пам'яті, навіть татусь Панемоль не міг пригадати, дарма що йому минуло сто три роки і він досі зберіг чистий por зум, бо ще добре пив чарчину та заглядався на маленьких дівчаток, коли тим припікало й вони гралися в мисочки, як заведено в наших краях серед оцих невинненьких.
І ось в оцьому божевільному, Клошмерлі раптом усі чоловіки заговорили тільки про політику, горлаючи як на-віжені, а жінки — про сусідчині сідииці та скільки їх рук перемацало, горлаючи ще гірше від чоловіків, як воно завше ведеться. А тут іще й оця сотпя теплих, мов кролики, вояків, всі один в одного, які тільки й мріють десь побри-кати на свіжому повітрі. А наші жіночки ще всі придатні до діла, у них тільки те й на умі, тож вони й геть побоже-воліли, аж наші чоловіки почали худнути від перевтоми, неначе в перші дні після весілля. Та ще ж і сонце згори припікає. Перетворився Клошмерль на справжнісінький паровий казан, і не було ніякої ради, щоб зменшити тиск. Залишилось тільки, щоб віп вибухнув, так або інакше. "Еге ж,— казав я собі,— тут або станеться вибух, або ж прийде пора збирати виноград". Збиратимуть добрих два тижні, і якщо виноград поспів швидко, тоді все скінчиться гаразд: всі будуть у роботі зрання й до смерку, кожне ги-бітиме до сьомого поту, бо найголовніше — це надушити доброго вина. А як зборуть виноград, увось народ зпов посерйознішає. А що коли начавлять вина, тоді всі клошмерляни дійдуть згоди мов у добрім сімействі, кожне матиме лиш одно на думці: як його найдорожче те вино продати тїупцям з Ліона, Вільфранша ч та Бельвілля. Тільки що людям забракло терпцю чекати цілих два тижні. Казан вибухнув раніше.