— Це тільки так здається. Я не називатиму наших прибічників, але ви б здивувалися, побачивши, як їх багато. А істина, баронесо, всупереч давнім позиціям, а також деклараціям молоді, така: церква має дуже сильний вплив на людей, у яких немає ніякого іншого майбутнього, крім смерті. У кожного в житті настає вік, коли він починає розуміти, що мислити правильно — це мислити більш або менш по-нашому. Тим-то всі люди, що досягли почестей, захищають лад, який їм надав ці почесті й намагається їх увіковічнити. А ми — найстаріша, найміцні-ша опора цього ладу. Ось чому майже всі високі сановники певною мірою підтримують церкву. Якщо хто поставить" себе проти церкви, то йому не так легко бути обраному до Академії. Оце ж вам і пояснення, через що ми тримаємо в руках такого собі Алексіса Люволу. До речі, додам — і це суворо між нами,— що його ще не скоро оберуть до Академії. В ролі боязкого прохача він нам якийсь час буде корисніший. Хай нам трохи послужить. Йому ще треба спокутувати перед нами чимало гріхів.
— Однак, монсеньйоре,— ще раз заперечила баронеса,— чи не стане, на вашу думку, Лювела вагатися, вибираючи між партією та своїм честолюбним бажанням стати академіком?
— Звісно, не стано вагатися,—лагідно відповів монсеньйор де Джаккопе,—вибираючи між туманними доктринами й цілком визначеними особистими бажаннями. Він знає, що партія вдовольниться й промовами, а ми вимагаємо конкретних доказів. Тож він виступатиме з промовами, а нам даватиме докази.
— Виходить,— вигукнула баронеса,— ви вважаєте його здатним на зраду!
Монсепьйор де Джакконе вишуканим жестом відхилив таке надміру категоричне судження.
' —г Це надто гучпе слово,— мовив він з чисто духовною стриманістю.—Треба врахувати, що Алексіс Лювела політик. Він мав загострене чуття при виборі засобів, оце й усе. Ми можемо довірити йому цю справу. Він виступатиме завжди проти нас, виступатиме ще' несамовитіше, ніж будь-коли, але діятиме нам на користь. А зі свого боку я можу вас запевнити, що ваше гарненьке містечко незабаром віднайде мир.
— Мені залишається тільки подякувати вам, монсеньйоре,— мовила, підводячись, баронеса.
— А я вам дякую за ваші цінні повідомлення. Як поживає ваша чарівна доня? Я був би дуже радий Ті візитові. Як ви гадаєте, чи не пора їй зіграти більш активну роль у паших організаціях? Я оце недавно думав про неї в зв'язку з одним із наших доброчинних комітетів. Чи не погодилася б вона, щоб у числі членів комітету фігурувало і її ім'я? Вона Сен-Шуль. Чи не так?
— Так, монсеньйоре. Це досить скромний рід.
— Але ім'я значне. Колись воно мало неабияку репутацію. І, можливо, воно незабаром прославиться в політиці, якщо я вас правильно зрозумів.
— Мій зять ні на що не здатний, монсеньйоре. Я його навіть в економи собі не взяла б, отож вів може займатися тільки громадськими справами, і то без шкоди' для своєї сім'ї. Бо, на щастя, він балакливий і марнославний. Тут він може досягти успіху.
— Перекажіть йому, що він матиме від нас усіляку підтримку. Обов'язок людей певного стану—брати участь у боротьбі нашої епохи. Я охоче зустрінусь особисто з паном де Сеи-Шулем. Ви мали на увазі наші ролігійні колежі? * *"
— Так, монсеньйоре.
— Пришліть його до мене. Ми подивимось, що можна буде зробити, коли настане час висунути його кандидатуру. "
— В тім-то й уся перечепа. Адже на це, гадаю, треба буде багато грошей...
— Господь подасть, як і тому, хто перетворив воду на вино...— пробурмотів монсеньйор де Джакконе з вишуканою чемністю, якою завжди натякав, що прийом закінчено.
Баронеса попрощалася.
"Чого від мене треба цьому старому штурпакові?" — думав Лювела, хапаючи простягнену йому візитну карт-
ку. Він нервово забарабанив пальцями по столу. "А якщо йому треба влаштувати конференцію або побачення з президентом?" Річ була ризикована: якщо відвідувач дізнається, що йому безпідставно відмовлено, то міністр наживе собі грізного ворога. Цей заздрісник уже й так був йому ворогом (у того, хто при владі, самі лише вороги, особливо у власному таборі), тільки не запеклим. Розважність спонукала поводитися з ним обережно. Міністр дотримувався твердого правила: менше панькатись із друзями,— цих нема чого боятись,— але якомога більше обхідливості, всілякі вияви поваги щодо ворогів. У Політиці найважливіше обеззброїти супротивника, зробити його примирливим. Відвідувач, що просив у нього аудієн— ції, був один із супротивників, які робили все можливе, щоб його вибити з сідла, при кожній пагоді, однак,, йому всміхаючись. І то вже добре, коли хтось тужиться, підвозячи тобі візка. Старий, звісна річ, штурпак, але саме через своє штурпацтво й небезпечний, бо воно забезпечує йому — в кулуарах палати й за кулісами партії — клієнтуру невдоволених і дурнів. А повідганяти дурнів не можна — це вже надто несерйозна гра...
— Він знає, що я сам? — спитав Лювела у секретаря. .— Каже, що певен цього, пане міністре.
— Гаразд, тоді впускайте! — наказав Лювела, злогка скрививши лице, від чого щоки йому взялися зморшками.
Щойно двері розчинилися, як він уже підвівся й з виглядом зачарованого подиву рушив назустріч відвідувачеві.
— Любий мій друже, з вашого боку це справді люб'язно...
— Я вас не потурбував, любий мій міністре?
— Та ви жартуєте, мій любий Бурділья! Ви, наш старий республіканець, один із стовпів партії — і раптом потурбувати! Ваші поради — нооцінонна для мене допомога. Ми, молоді, багато чим вам зобов'язані. Багато чим, повторюю і повторюватиму при всякій нагоді. Ваше чуття великої республіканської традиції, ваша демократична поміркованість, ваш досвід—ось чого я щодня потребую. Ви були при владі у велику епоху. Сідайте, любий мій друже. Чим я можу бути корисним? Будьте певні, що для вас я зроблю все можливе... Гадаю, нічого не сталось серйозного?
Колишній власник кав'ярні не жував слів, а почимчикував навпростець. Сповнений зневаги до молодих .гМІністрів, які його так швидко витіснили, він став ще брутальніший. Він не припускав думки, що людина біля державного керма спроможна на щось путнє, коли їй не минуло шести десятків. Так він думав ось уже дев'ять років.