Люди кажуть, що вона грішна й дурна, оця мала Роза Бівак, дівчина-мати, якій щойно сповнилось вісімнадцять літ. Але йдучи сама дорогою, здорова, свіжа, зі своєю невизначеною, бездумною юною усмішкою на обличчі, вона мені видається зворушливою, майже гарною й такою хороброю, оця мала Роза Бівак, яка без опору скоряється своїй долі, бо добре знає, ще й як знає,— вона, яка не знає нічого,— що людську долю не одуриш, що жіноча доля, як не крути, здійснюється ловністю: дівчина стає жінкою і сприяє, віддаючи усю свою снагу й здоров'я, народженню нового світу.
Ця сільська дівчина гарна по-сільському, вродлива на свій манір, дещо незграбна і добре збудована для справ, які на неї чекають, вона має дужі руки, міцні ноги, широкий таз та повні груди. Неможливо тому, хто її бачить, як оце я, не відчути себе зворушеним від такої простодушної хоробрості, не всміхнутись їй, не підбадьорити ласкавим словом. Хода в неї тверда й спокійна, її дещо простакувате обличчя променіє величчю процесу, що в ній відбувається; це простує сама молодість, із бездумною впевненістю, новонародженою силою, юною й потрібною несвідомістю, без чого все перейшло б у світ дідів. Вона ступає далі, і це йде вічна ілюзія, а ілюзія — це правда людей, їхня бідна правда. Тож сміливіше, маленька Розо Бівак, маленька носійко праці, майбутнього й життя, сміливіше, бо дорога ще далека і такий це марний похід!
Роза Бівак не почуває ані гризоти, ані тривоги, її тільки непокоїть думка, що вона зустрінеться з баронесою. І ось вона справді заходить до замку, підіймається величними сходами, ось її проводять до порога великої кімнати, куди красивішої і багатшої, ніж середина церкви. Вона не наважується ступити на блискучий і небезпечний паркет. Чується чийсь владний голос, вона повертає голову. То до неї озивається баронеса:
— Це/ ви Роза Бівак? Підійдіть-но ближче, дівчинко моя. Отже, це Клодіюс Бродекен, як мені сказали, призвів вас до такого стану?
Зніяковіла й червона, юна грішниця ствердно відповідає:
— Так, це він, пані баронесо.
— Вітаю вас, панночко! Треба думати, вам десь дуже свербіло! І чого ж він вам такого нарозповідав, оцей хлопець, щоб вас звести? Поясніть мені, зробіть таку ласку.
Таке пояснення не до снаги Розі Бівак з її примітивними засобами висловлення.
— Він мені нічого не розповідав, пані-баронесо,— відповідає вона.
— Нічого не розповідав, кажете? Що далі, то краще. Ну, й потім?
Відкинута на свої останні позиції, мала червоніє ще дужче. А тоді пояснює своє падіння якомога простіше й щиріше:
— Він нічого не розповідав... Він мене взяв.
Ця відповідь, нагадавши баронесі час, коли вона сама не вдовольнялася словами, збиває її з плигу. Але вона провадить далі усе ще суворим тоном:
— Він її взяв, бачили таке! Він вас узяв, бо ви йому віддалися, маленька дурко! —
— Я не могла йому перешкодити, пані баронесо,— щиро відповідає колишня "дитина Марії".
— О господи! — вигукує господиня замку,— То це перший-ліпший баламут може мати від вас усе? Дивіться мені в вічі, панночко. І відповідайте.
На цей докір Роза Бівак відповідає цілком переконано. Правда, яку вона каже, додає їй духу.
— Е, ні, пані баронесо! Багато хлопців хотіли б закрутити мені голову, та я їх ніколи не слухала... Але Клодіюс — аж самій дивно...
Баронеса впізнає мову пристрасті. Заплющивши очі, вона поринає в спогади, де таких непереборних спокус ще й як багато. Коли вона їх знов розплющує, обличчя її лагідніє. Нараз вона досвідченим оком оцінює Розу Бівак, невисоке на зріст свіже дівча.
— Маленька хороша самичко! — мовить вона, пестливо плескаючи Розу по щоці.— Скажіть мені, дитино моя, а цей завзятець говорив вам що-небудь про одруження?
— Та Клодіюс згоден одружитись, але батьки ніяк не домовляться між собою через той виноградник на Бзн-Пант..
Нараз Роза Бівак заговорила впевненим голосом: пожадливість на додачу до покори — це один з первісних інстинктів, який вона успадкувала від жінок своєї раси. Ця малявка-селянка, і хоч яка молода, та все-таки знає ціну виноградникові на гарній місцині. Баронеса, навпаки, цього не знає: вона надто високородна панія, щоб при-нижуватись до таких дрібниць. Тож Розі Бівак доводиться пояснити їй.причину суперечки між двома родинами. І Роза пояснює, плачучи, мов та Магдалина. Баронеса слухає її і помічає, що оцей потоп сліз не змінює рис обличчя малої.
"Щасливий вік,— думає баронеса.— Якби я отак заплакала, на кого б стала схожа! Треба бути молодою, щоб переживати так легко прикрощі".
— Заспокойтеся, дитино моя,— мовить вона.— Я візьму за барки цих скупердяг, і то негайно. Матимете ви свого Клодіюса разом з виноградником, обіцяю вам.— А подумки додає: "Треба мені буде трохи навести лад у цьому краю голодранців".
Вона ще раз дивиться на Розу Бівак, таку просту, заспокоєну, схожу на троянду, щойно покроплену дощем. "Мила, дурненька й така правдива!" І каже їй на прощання:
— А-я буду хрещеною матір'ю. Але надалі будьте обережні! — І, всміхнувшись,— докидає: — Хоча тепер вже нічого не важитиме. Це важить тільки один раз. А взагалі то це дуже слушно, коли вчасно комусь віддатись. Ті, хто довго чекає, потім ніяк не можуть, наважитись на цей крок. Усім жінкам треба бути такими несвідомими...
Ці слова звернеш, не до Рози Бівак, яка вже вийшла і однаково б їх не зрозуміла. У неї в голові самий тільки
містечка.
— То що вона тобі сказала — добре чи погане? — питає Клодіюс, коли Роза підійшла ближче.
Мала по-своєму переказує розмову, і Клодіюс, якому Роза сягає по груди, цілує її в щоку.
— То ти задоволена? — питає він.
— Авжеж!
— Отак, слухаючись мене, ти вийдеш заміж найперша.
— За тебе, мій Клодіюсе,— тихо додає вона, п'яна від щастя.
Вони дивляться одне на одного, обоє щасливі. Стоїть чудовий спекотний день. Термометр, мабуть, показує тридцять у холодку. їм уже ні в чому признаватись одне одному.
Вони слухають привітальний концерт, що його пташки дають на їхню честь. І далі йдуть мовчки.' А потім Клодіюс каже:
— Ще три тижні отакої погоди — і буде добре вино!
Гпполіт Фонсімань заслаб на ангіну. У цього високого вродливого хлопця було ніжне горло. Уже кілька днів він не виходив з кімнати, і це турбувало Адель Торбайон. Не тільки турбувало, а й, треба додати, тішило й спокушало. Турбувало як господиню заїзду, яка відповідала за хворого під. своїм дахом. Тішило, бо Фонсімань, поки лежав, зачинившись, не підпадав під вплив іншої. І, нарешті, спокушало, бо Адель Торбайон почувала в серці велику ніжність до свого пожильця з огляду як на фізичні його якості, так і на прагнення взяти реванш перед Жюді Туміньйон, ненависною і звитяжною суперницею. Бажання помсти, яке дрімало в ній уже багато років, можливо, найдужче прихиляло її до Фонсіманя.