— Зроблю, як скажете, мамо.
Розмова на хвильку урвалася, Адрієнна Бродекен врешті обернулася й глянула на сина.
— Як подумати, то ти не схибив! Батько не сердиться. Тепер, коли Роза на гачку, треба, щоб старий Бівак віддав у посаг виноградника. Твоя Роза принадна, та й схили принадні у Біваків. Ні, ти не схибив, Клодіюсе!
Це правда, батько зовсім не сердиться. Зайшовши до хати, ВІН суворо мовить до Клодіюса:
— То що — вскочив у шкоду, клятий баламуте!
Але все його засмагле лице морщиться від задоволення. Думаючи про гарний виноградник на Бон-Панті, який незабаром перестане бути біваковим', перейшовши до Бродекенів, він не може не визнати, що часом одна мить утіхи може дати те, чого не добудеш працею цілого життя. От і вір після цього баєчкам кюре! Звичайно, кюре розпатякують про небо, щоб на землі був лад. Ненько рідненька! Мовляв, на небі виноградників — як маку! Ну й хай собі, а ми, дожидаючи небесних, заберемо в старого
Бівака земного, поки нагода. Та й, зрештою, хто вгрішив — Роза чи Клодіюс? Так не можна питати. Хлопцям дано зводити дівчат, а тим — берегтися. Однак Оноре, як завбачливий чоловік, що не гребує ніякими заходами безпеки, воліє .мати й небо на своєму боці, вплутавши кюре в свою гру. Від надії розширити незабаром володіння Бродекенів він розщедрюється.
— Милий боже,— каже він,— у день весілля перекину добрячу суму Поноссові, слово Оноре! Відразу дам двісті франків на його церкву!
— Двісті франків! — жалібно повторює Адрієнна, оше-лешопа, трохи не прибита на смерть його словами (саме вона порядкує заощадженнями в шафі під білизною, звідки вони згодом переходять до надійнішої схованки).
— Ну, то п'ятдесят! — каже Оноре, схаменувшись.
Все залагоджується без гвалту. О восьмій годині вечора гарний вояк з гарними литками хвацьким кроком стрільця на параді сходить з горішнього містечка. Це Клодіюс Бродекен, переможець, більш вичепурений, ніж будь-коли. Хай дивляться, заздрять, милуються: це Клодіюс Бродекен, що спіймав на гачок Розу Бівак, це любеньке дівча. Таки спіймав! І ця спритна оборудка не тільки давала й ще даватиме втіху, а й принесе йому чималий клапоть земельки на Бон-Панті, де найкращі клошмерльські виноградники. З біса добре все владналося! Поки Роза спокійно породить дитя, він дослужить і вийде капралом, стрілецьким капралом, люди добрі! І коли повернеться з війська, дитя вже лежатиме в колисці,' добрячий виноградник буде доточено до землі Бродекенів, а Роза знов буде готова для втіхи. Хай тобі всячина, а це був майстерний удар, таки майстерний! Він сміється подумки, весело йдучи до Рози, яка має його чекати. Сміється й каже собі: "Боже мій! Господи-боже ти мій!"
СВЯТИЙ РОК
Щороку в Клошмерлі відзначають день святого Рока, покровителя містечка. А що він припадає на 16 серпня, наступний день після першої пречистої,— в пору, коли нічого не. залишається, як дати спокійно достигати виноградові,—то його весело відзначають не один день. Оскільки ж клошмерляни дуже стійкі щодо застольних утіх, а надто напоїв, то деколи, як дозволяє час, свято тягнеться й цілий тиждень.
Можуть запитати, чому це раптом святий Рок та став покровителем Клошмерля, коли маємо стількох інших святих, причому різних і неабияк заслужених. Відомо ж бо, що святий Рок не визначився нічим особливим, щоб його настановляти покровителем. Але оскільки вибір зроблено не просто так, треба приглянутись, яка цьому причина.
До шістнадцятого сторіччя землі між смугами лісу, що належали Клошмерлеві, використовувались не під виноградники, а під ниви, городи та пасовиська. Люди розводили різну худобу, переважно кіз. Свиней теж не бракувало. Одно слово, це був край ковбасників та сироварів. Селяни здебільшого були кріпаки та орендарі, що працювали на землях монастиря святого Бенуа, де проживало сотні три ченців. Настоятель монастиря підлягав ліонському архієпіскопові. Звичаї в Клошмерлі були тоді такі, як і взагалі в ту добу, не кращі й не гірші.
Страшна чума, що спалахнула 1431 року, переполохала людність багатьох сіл та містечок, і до Клошмерля, шукаючи порятунку від чуми, звідусіль збігалися нещасні. Клошмерль тоді налічував тисячу триста мешканців. Прибульців приймали, але всі немилосердно боялись, щоб хто з утікачів, бува, не заніс жахливої зарази. Тоді настоятель скликав усе населення містечка, і клошмерляни дали обітницю: якщо пошесть обмине Клошмерль, присвятити себе святому Рокові, який захищав від хвороб. Зобов'язання було точно сформульовано церковною лати-пою, записано того самого дня на міцному пергаменті й скріплено печатками — згодом цей документ перейшов у власність місцевого шляхетного роду баронів де Куртебіш.
А назавтра по тому дневі, відзначеному врочистою процесією, чума вступила в Клошмерль. За кілька місяців вона забрала дев'ятсот вісімдесят шість душ (за деякими хроніками, понад тисячу),— серед них і самого настоятеля,— що скоротило населення до шестисот тридцяти мешканців разом з утікачами. І тоді нараз чума пропала. Опісля новий настоятель зібрав усіх шістсот тридцять уцілілих, щоб обговорити, чи це справді було чудо з боку святого Рока. Настоятель, а з ним і чимало ченців, які через пошесть набрали неабиякої ваги в громаді, схилилися до думки, що це чудо. Решта вцілілих одразу теж погодились, що це справді чудо, і то велике, бо їх ще залишалося аж шістсот тридцять чоловік, щоб це вирішити, і тільки шістсот тридцять чоловік, щоб ділити землю, з якої доти жило тисяча триста душ. Усі охоче припустили, що повмирали самі тільки грішники: їх, мовляв, судило небо за йому самому відомим милосердям. Усі, крім одного.
Цим ОДНИМ був жалюгідний дурнуватий мудрак, такий собі Рено ла Фурш — з отих невдах, які завше заважають громаді простувати твердим шляхом. Рено ла Фурщ, ризикуючи порушити спокій християнських душ і змінити одностайне переконання клошмерлян, привселюдно зголосився до слова. Не зважаючи на благочестиві прохання настоятеля, він заговорив, виходячи з досить простої засади.
— Ми не можемо твердити,— мовив він,— що це чудо, бо тисяча померлих, чию власність ми поділили, не воскреснуть, щоб висловити нам свою думку.