— По-вашому, в Торбайоновому заїзді можна дозволяти собі що завгодно? Ви що — хочете, щоб я гукнула свого чоловіка?
По цих словах у дверях стає Артюр Торбайон, здоров венний дужий дядько, і підозріливо оглядає залу.
— Ти мене гукала, Адель? у— питає він.
Щоб загладити прикру ситуацію, Адель відповідає веселим тоном, за який клієнти завжди їй вдячні:
— Та це онде Машавуан хоче з тобою випити! Винуватець одразу замовляє, не чекаючи дальших слів,
страшенно радий, що все скінчилось гаразд. А що кожному це виходить на добре, то кожне й хвалить Адель і поважає її за добру поведінку. /
Тим-то хоч люди дуже схильні до обмови, про Адель Торбайон і справді нічого не скажеш поганого. Щоправда, вона дозволяє зважити дещона руці, та слід гадати, вона це дозволяє насамперед задля задоволення клієнтури, бо ж клошмерляни полюбляють оцінити гарну випуклість нижче спини, відчути добрячу вагу цих двох привітних, пружних, рівномірно розташованих обабіч борозни форм, чарівна симетрія яких просто бездоганна. Всяк— може в цьому переконатись, коли буде регулярно харчуватися в заїзді й не переступати меж пристойності. Оця полюбовна домовленість, оця добропристойність створюють у залі мало не сімейну атмосферу. Завсідники відчувають повагу,'— правда не без шпички заздрості,— до Артюра Торбайона, законного власника жінки, в якої така гарна пара сідниць і стійка — в межах бажаного — поведінка. В певному розумінні Торбайонові навіть лестять, що весь Клошмерль може поручитись за його дружину. Клош-мерльські жінки, само собою зрозуміло, не чують від своїх чоловіків ані слова про тильні прикмети Аделі. А Клодіюс Бродекен ці її якості оцінив безпосередньо на власному досвіді: він був її вірний клієнт і палкий прибічник, хоча й надто скромний і трохи боязкий через свій дуже молодий вік (згодом він часто картав себе за власну несміливість). На цьому добротному тілищі він, ще жовторотий, проходив свою першу науку, і Адель по-матерньому дозволяла йому досхочу вправлятися й наважувати руку. Просто вона була, вибачливіша до молодих, аніж до битих у цьому ділі. Молодь — це зелень, до того ж безпечна. Зчиняє галас, хизується, але швидко розгублюється і легко червоніє. А головне, молоде не оглядається на витрати, не перебирає: кварту з прокислим вином вихилить, сміючись, до дна, ніби то справжнє маркове.
В міру того-як Клодіюс Бродекен простує вперед, спогади про Адель Торбайон постають дуже яскраво в його свідомості. Адже таки правда, що чарівна господиня заїзду — це одно з найперших задоволень містечка.
Для вояка, що йде маршовим кроком і думав про приємне, два кілометри швидко зостаються позаду. Клодіюс Бродекен підходить до перших клошмерльських будинків. Будинки тихі, народу видно мало, проте раз по раз чуються вітальні вигуки:
г— Привіт, друзяко Клодіюсе!
— Добре, що ти приїхав, Клодіюсе! Дівчатка чекають тебе на танці.
Гарне клошмерльське прийняття. Клодіюс Бродекен відповідав, по зупиняючись: він ще побачить їх усіх пізніше, поговорить 8 кожним. А зараз він простує далі. В містечку нічого не змінилось.
А ось і Торбайонів заїзд. Треба піднятись трьома приступками, трьома нерівними приступками, що їх вичовгали ноги питців,— певна ознака того, що справи йдуть не зле. А що сонце світить у вікна фасаду, віконниці позачиняло. Нічого не бачачи перед собою, Клодіюс зупиняється на порозі порожньої зали, де темно, прохолодно й гудуть невидимі рої мух.
— Агей! Чи є хто всередині?
І стоїть далі непорушно в оїворі дверей, вимальовуючись проти світла знадвору й чекаючи" поки очі звикнуть до сутіні. Відтак чув ходу, чиясь постать відокремлюється від напівтемряви й підступав до нього. Це Адель власною особою, як завжди, дуже принадна. Вона дивиться на нього й упізнав. Господиня озивається перша.
— Так це ти, Клодіюсе?
— Таки я.
— Отже, ти приїхав, Клодіюсе?
— Як бачите, приїхав.
— То, значить, це ти?
— Так, це я, як оце й ви, Адель.
— Отже, ти приїхав!
— Еге ж, приїхав!
— То ти задоволений?
— А чом би й ні? Звісно, задоволений.
— Звісно?
— Таки звісно.
— І ти всім задоволений?
— Всім.
— Це добре, коли чоловік усім задоволений.
— Атож.
— То у тебе, мабуть, сухо в роті, коли ти зайшов?
— Еге ж, воно таки сухо, Адель.
— Випив би чогось?
— Та чогось би випив, Адель, коли ваша ласка.
— То я тобі зараз наллю. Того, що й завше?
— Еге ж, того, що й завше, Адель.
Поки вона йде по пляшку, Клодіюс сідає за стіл у ніші, де він колись полюбляв бавити час. Тут молодим хлопцем він мріяв, плаваючи думкою в океані рідкісних насолод, які йому туманно підказували коливання тіла Адель> Сівши на старе місце, він знімає берета, витирає лице та шию, спирається ліктями на стіл і схрещує руки —він почувається вільно й легко в осередку свого віднайденого рідного краю. Повертається Адель і наливає йому. Поки він п'є, вона дивиться на нього, і її звабливі груди, здається, піднімаються від хвилювання, але ні — то просто вона засапалась, бо ходила в льох. Цього разу Клодіюс Бродекен, витерши рота тильним боком рукава, заговорив перший.
— Скажіть, Адель, а чого ви мене питали, чи я всім задоволений?
— Та нічого. Просто так...
— Може, хто що балакає?
— Ти повинен знати, що завше хтось щось балакає. Як оце й тепер..
.— ТЦ-ЩО балакають тепер, Адель?
— Та про Розу.
— Про Розу?
— Еге ж, про малу Бівак. А тебе це хіба дивує?
— Спершу треба знати, що балакають.
— Та про її живіт, що його вже видно, як ото, коли нагуляла.
Оце так маєш! Живіт Рози ріс собі, поки він був десь там, і ввесь Клошмерль уже про це знає! Звісно, старі Біваки невдоволені... Було чим ошелешити хлопця, нехай він і стрілець першого класу. В усякому разі, цю справу треба обмізкувати. Клодіюс Бродекен наливає собі, п'є, а далі й каже:
— То це отакі справи, Адель?
— Отакі. А то не твоя робота?
— Яка робота?
— Та Розин живіт.
— А що — і таке говорять?
— Та подейкують, тільки не знати, хто, цей поголос пускає. Знаєш, люди такі, що все скажуть.
— Хто ж воно таке балакає?
— Та все оті, що плещуть язиком і нічого не знають, як воно направду. Ти краще б сам сказав, твоя це робота чи ні. Тобі, звичайно, краще знати, аніж тому, хто не був при цьому ділі. А що — тобі це новина?