— Смачна, пане мер, дуже смачна.
— Ось бачите! Це стара наливка, кращої у нас, ніхто не робить. То що там, кажете, коїться в завулку Ченців?
— А ви зовсім нічого не знаєте, пане мер? Бартелемі П'єшю звів догори руки.
— Люба моя панно, мене' не вистачає на всі справи! Адже це мерія, всілякі папери. То один поради просить, то інший. Там за щось не помирилися, а тахм ще щось... А виноградники, а погода, а збори, а виїзди... повірте, мене не вистає на все! Я знаю ще менше, ніж найпереоб-тяженіший своїми клопотами клошмерлянин... Розкажіть мені всо до ладу, щоб я знав.
Засовгавшись на стільці й цнотливо втупившись у кахлі підлоги, стара панна відповіла:
— Це важко пояснити...
— Про що ви, не розумію?
— Та про вбиральню, пане мер.
— Про вбиральню? А в чім річ? — допитувався П'єшю, втішаючись подумки її ніяковістю.
Нарешті Жюстина Пюте зібрала всю свою відвагу.
— Є чоловіки, пане мер, що стають збоку.
— Справді? — спитав П'єшю.— Звісно, треба щоб вони ставали за загородкою. Але послухайте, що я вам скажу. В ті часи, коли вбиральні не було, всі чоловіки робили це назовні. Тепер більшість заходить досередини. А це вже поступ.
Проте Жюстина Пюте не підводила очей і сиділа як на голках. Нарешті вона знову наважилась:
— Та це що по все. Є чоловіки, які показують...
— Кажете, показують, панно Пюто?
— Так, показують, пане мор,— з полегкістю відповіла стара панна, вважаючи, що її зрозуміли.
Але П'єшю і далі тішився про себе, аби допекти до живого цнотливість відвідувачки. Він пошкріб собі голову під капелюхом.
— Я вас не зовсім зрозумів, панно Пюте... Що саме вони показують?
ЖюСтині Пюте довелось гірку чашу свого сорому спорожнити до щирця.
— Все своє причандалля! — бредливо скрививши уста, відповіла Жюстина Пюте.
Мер розреготався отим гучним незлобивим сміхом, що його викликає розкриття якоїсь справді нісенітної речі,
— Ну й насмішили ж ви менеї —— мовив він, ніби перепрошуючи за свій сміх. І відразу! споважнівши, спитав: — А ще що?— і
— Як — ще що? — промимрила стара панна.— Це все]
— Ага, все! Гаразд! Ну то й гцо, панно Пюте? — незворушно спитав П'єшю. і
— £Гк це "ну то й що?". Я прийшла зі скаргою, пане мер. Це неподобство. В Клошмерлі чиняться зазіхання на доброчесність.
— Стривайте, панно! Нумо розберімося, що й до чого,— поважним тоном мовив мер.— Адже ви не скажете, що геть усі клошмерльські чоловіки поводяться непристойно? Мабуть, ідеться про ненавмисні, випадкові жести?
— Навпаки, все це робиться нароком.
— Ви цього певні? Хто це робить, скажіть? Старі, молоді?
— Молоді, пане мер. Це шатія Фаде — урвиголови з "Ластівки". Я їх знаю. їх усіх треба посадовити до тюрми.
— Як у вас усе так просто виходить, панно! Щоб заарештувати людей, треба, щоб вони спершу вчинили злочин, а тоді ще довести, це. Завважте собі, я не проти суворої покари. Але дайте мені докази. У вас в свідки?
— Та свідків повно. Але люди надто задоволені...
Тепер П'єшю вирішив трохи помститись, слушно розраховуючи на те, що його слова буде переказано там, де треба. 4 .
— Що ви хочете, панно... Кюре Поносе он перший каже, що я "чудова людина", з якою можна залагодити будь-яку справу. Перекажіть йому від мене, що я жалкую...
—— Виходить,— гостроч урвала його Жюстина Пюте,— неподобства триватимуть і далі?
— Послухайте-но, панно,— порадив їй П'єшю.— Вийшовши від мене, загляньте до жандармерії. Розповісте про свою справу Кюдуанові. Може, він знайде за потрібне встановити нагляд.
— Що треба було б зробити,— люто відмовила стара панна,— так це знести вбиральню. Це ж неподобство — поставити її в такому місці!
П'єшю примружив очі й прибрав суворого вигляду. Цей вигляд поєднувався у нього з непохитною лагідністю в голосі.
4 2—1599
97
— Знести вбиральню? Нема нічого неможливого. Я вам навіть пораджу, як діяти. Напишіть петицію, зберіть підписи. Якщо вас підтримає більшість клошмерлян, то будьте певні, що муніципальна рада стане на ваш бік. Не бажаєте ще трохи наливки, панно Пюте?
Однак попри всі обіцянки Кюдуана нічого не змінилося. Вряди-годи в завулку Ченців з'являвся жандарм, але в жандармерії було обмаль людей, щоб цей захід міг тривати довгий час. Покористувавшись вбиральнею, куди його приваблював плюскіт свіжої води, жандарм ішов собі далі. Завдяки пораді папі Кюдуан, яка зневажала Жюстину Пюте, обурена її аж надто добропристойним виглядом, інструкції Кюдуана не були суворі. Пані Кюдуан не могла припустити й гадки, щоб якась проста неофіційна особа перевищувала чеснотами або громадською дбалістю дружину сержанта жандармерії, котрий був ніби військовий комендант містечка Клошмерль. Отож усе йшло, як і доти,— ватага Фаде. й далі вільно знущалася зі старої панни, послуговуючись поблажливою згодою більшості клошмерлян.
А тим часом переможну годину вибило й для Жюстини Пюте. Другого серпня 1923 року по Клошмерлю розлетілась новина: одна з дівчаток-вихованок —— юна Роза Бівак, якій тільки в грудні мало сповнитись вісімнадцять літ,—— завагітніла. Це була здорова дівчинка, що рано розвинулась тілом і мала чим посуперничати зі ставними двадцятип'ятирічними жінками. Спокійний вигляд, широко розкриті невинні очі, приємна, хоч трохи й дурнувата, усмішка на спокусливих устах — отака була вона. Ця Роза Бівак була не з отих безсоромниць, а, навпаки, зовсім стримана, не балакуча, не зухвала, самий тобі послух і покора, чемна і з говіркими бабусями, і зі скупими на слово старими паннами, справно ходить на сповіді, пристойно поводиться в церкві, співає чистим голосом біля фісгармонії, така гарненька в білій сукенці на свято "тіла господнього" (справді, "перша причащена"!), така до всього вдатна по господарству — шиє, куховарить, прасує, все-все робить,— одно слово, золота дитина, і ще до того й красуня, якою справедливо пишалася вся родина: кого-кого, а тільки не її міг запідозрити Клошмерль у не-
пристойній поведінці. І от саме 'вона, оця маленька Бівак, яку ставили всім за приклад, згрішила!
— Після такого випадку...-[— бурмотіли поналякувані матусі, чиїм донькам ішов п'ятнадцятий рік.
В тютюновій крамничці, куди) при кожній важливій події справно збігались нюхальйиці табаки, пані Фуаш з вельми повчальним сумом порівнювала звичаї двох епох, і це порівняння щоразу було на користь минулого.