Ця пишномовна тирада викликала загальне захоплення. Сам Александр Бурділья подав знак до оплесків, коли, піднісши догори руки, голосно мовив:
—" О, браво! Дуже добре, Фокаре!
Відтак екс-міністр змінив положення в кріслі, де він сидів розвалившись, і мовив довірчо до мера Клошмерля:
— Цей Фокар — пройдисвіт, гидкий пройдисвіт! Він силкується мене зганьбити, як тільки можна, щоб пробитись самому. І це я його вивів у люди, це я записав оцього миршавого негідника у свій список три роки тому! Такий далеко піде зі своїми іклами. А на республіку йому наплювати!
Бартелемі П'єшю і не сумнівався в тому, що промови, а також обійми та вінки, що їх плели один одному обидва добродії, зовсім не були щирі. Але тепер він переконався, що через брак інформації вчинив недоладно, запросивши водночас Бурділью і Фокара, хоч другий_вважався учнем першого. Однак він не втрачав нагоди повчитися на помилці йсловернути гру на свою вигоду.
— Хіба* цей Фокар має вплив у партії? — запитав він у Бурдільї.
— А вам якого впливу з його боку треба? Він зчиняє галас, веде за собою незадоволених. Але ж це йому нічого особливого не дає.
— Одне слово, на його обіцянки покладатись не можна? Бурділья повернув до П'єшю заклопотане й сповнене
презирством обличчя.
— А він вам давав обіцянки? Які саме?
— Та дрібнички... Випадково зайшла розмова. То ви кажете, не слід надміру розраховувати?
— Аніскільки, чуєте, аніскільки! Коли ви чогось потребуватимете, Бартелемі, то звертайтесь просто до мене.
— Гаразд. Я й сам собі це казав. Тільки ж я завжди боявся вас обтяжити...
— Облиште, Бартелемі, облиште! Адже ми з вами давні друзі! На бога! Я знав вашого батька, старого П'єшю.
Ви не пам'ятаєте свого батька? Розкажете мені про свої справи. І ми все вдвох владнаємо.
Отак забезпечивши собі підтримку Бурдільї, П'єшю думав тепер, як забезпечити собі аналогічну підтримку Фо-караг кинувши останньому два-три слова про обіцянки екс-міністра та запитавши того, чи Бурділья справді чоловік слова і має вплив у партії. Справи складалися зовсім непогано. Він пригадав собі слова старого П'єшю, свого батька, про якого щойно була зайшла мова: "Якщо тобі треба бідарки, а тобі пропонують тачку, не дуже огинайся. Бери тачку. Коли дадуть бідарку, в тебе буде те й то..." Бідарка чи тачка, Бурділья або Фокар — хто зпає...
"Мудрість старих людей слушна",— подумав П'єшю. Він доживав до того віку, коли його власну мудрість заперечували молодші, а він починав прислухатись до мудрості, яку колись заперечував сам. Він здавав собі справу з того, що мудрість це така річ, яка змінюється від покоління до покоління, від одного віку до іншого. .
Дійшла черга й до самого Бурдільї, що мав промовляти останній. Він насадив пенсне, дістав два-три аркушики паперу й став їх старанно читати. Мало сказати, що він не був оратор, він раз по раз перечіпався в тексті. Проте клошмерляни й далі зоставались у захваті — адже-бо стояла сонячна година, та й не часто ж побачиш такий гурт панства на центральній площі містечка. Бурділья, як і інші, на прийдешнє завбачав мир і добробут, промовляючи туманними, але пишними словами, що майже нічим не різнилися від вжитих його попередниками на трибуні. Вся публіка виявляла належну увагу", крім хіба що супрефекта, який виразпо показував, що слухає тільки про людське око. Цей молодий чолов'яга із замисленим лицем, "якому набивала Ціну чорна поцяцькована сріблом уніформа, скидався на дипломата, що у країні варварів заблудив на ярмарку. Коли він перестав* оглядати натовп, його обличчя прибрало виразу, що так і промовляв: "І до якої тільки роботи мене примушують!" Він чув сотні таких промов, виголошуваних усіма урядовими обіцяльни-ками, і страшенно нудився.
Нараз кінець однієї фрази прозвучав якось особливо, і то не змістом, а тим, як її було мовлено: "...ті всенькі, що були правдешні республіканці!"
Цілковито відчуваючи нагоду завдати контрудару Фо-карові, Бурділья завершив неграмотну кінцівку своєї орації мовчанкою, яка дозволила 'справити повне враження на втаємничених. ,
"О, чудово! Бурділья сьогодні, як ніколи, у гуморі",— подумав супрефект, швидко підносячи руку до рота,— так ото робить людина, відчувши, як їй підіймається з шлунка таке, що його краще приглушити. Нудьга його де й поділася.
— Errare humdnum estl,— зауважив по-вченому Тафардель.— Ляпсус, ляпсус, звичайнісінький ляпсус, який, однак, не порушує краси його ідей.
— Дивно,— прошепотів Жіродо на вухо сусідові,— як це його ще не призначили міністром освіти!
Неподалік стояв Оскар де Сен-Шуль, чиї гетри, штани, рукавички та капелюх утворювали гармонію рідкісних відтінків бежевого кольору. Від подиву у нього аж пенсне злетіло з перейісся. Насаджуючи його на місце, ошелешений дворянин вигукнув:
— Присягаюсь царством небесним мого прадіда, що вмер на засланні,— оце так риторика!
Водночас у лункому повітрі погожого, ранку забринів якийсь чудний звук. Це аптекар Пуальфар відчув потяг до сміху, що перейшов у нестримне ридання.
Що ж до депутата Фокара, котрий душився з люті, сидячи по праву руч від Бартелемі П'єшю, то він не став приховувати від клошмерльського мера своїх думок:
— Який пентюх, скажіть, любий — мій П'єшю! Ні, ви скажіть7уякий цей Бурділья пентюх, справжній бельбас із бельбасів! І. подумати тільки: з такого дурня зробили міністра! Ви знаєте цю історію? То ви й справді нічого не знаєте? її й досі розповідають. у парламенті, любий мій друже. Я не розголошу ніякої таємниці, розповівши її вам.
* І він виклав мерові кар'єру Александра Бурдільї, визначного клошмерлянина, колишнього міністра сільського господарства.
Зовсім замолоду Бурділья поїхав до Парижа й улаштувався офіціантом у ресторанчику. Згодом він одружився з дочкою власника однієї кав'ярні й завів і собі такий самий заклад в Обервілье. Двадцять років його кав'ярня була дуже жвавим центром передвиборної пропаганди, осередком різних політичних угруповань. У віці сорока п'яти літ Бурділья якогось дня з'явився до одного впливо-
' Людині властиво помилятись (лат.).
вого члена партії. "На бога! — вигукнув він.— Я вже відколи роблю вам депутатів, оплачуючи пиятики,— чи ж не дійшла вже й моя черга? Я хочу бути депутатом!" Ці міркування сприйнято як вельми логічні, тим паче, що кав'ярник мав чим оплатити свої виборчі видатки. І ось 1904 року, коіїи він мав сорок вісім років, його вперше обрано депутатом. Методу, яка йому так добре прислужилася, щоб пройти в парламент, він використав і для того, щоб зробитись міністром. Роками він не переставав повторяти: "На бога, вони що, забули про мене? Хіба я дурніший за інших?! Я зробив для партії пиятиками більше, ніж будь-який з оцих великих цабе своїми промовами!" Кінець кіпцем у 1917 році випала відповідна нагода. Кле-мапсо формував уряд. Він зустрівся на своїх антресолях по вулиці Франкліна з секретарем партії. "Яких ви людей мені пропонуєте?" — спитав він. Прізвище Бурдільї було названо серед перших. "Бурділья — отой старий бевзень?" — здивувався Клемансо. "А що, пане президент,— відказав секретар,— він нічим особливо не відзначився, а як політик вважається середнім..."— "Саме це я й хотів сказати!" — відповів державний діяч, рубнувши повітря рукою, ніби підкреслював прямоту своїх слів. Потім він подумав хвильку й нараз вирік: "Гаразд, давайте мені вашого Бурділью. Що більше дурнів мене оточуватиме, то спокійніш мені буде".