Клопоти з редагуванням

Сторінка 2 з 2

Марченко Валерій

Мені почали нести переклади Іво Андрича, Генріха Беля,Жана Поль Сартра, Ганса Магнуса Ексценбергера — кращих із тих. кого в нас згадували як прогресивних. Про величезну більшість всесвітньознаної прози, поезії, драматургії перед начальством марно було згадувати, не те що — пропонувати. Я так і пояснював ситуацію друзям. Проте і з творів тих, здавалося б, хвалених та визнаних майстрів пера я нічого не годен був проштовхнути. Все апріорі відкидали або моя заввідділом, або, якщо вдавалося умовити її, — на спробу, Зуб чи його заступник.

Одного разу у відділ зателефонували з пропозицією написати ювілейну статтю до 200-річчя англійського романіста Семюеля Кольріджа. Довідавшися, що свої послуги пропонує доцент педінституту іноземних мов (це істотно зменшувало сумніви в компетентності), я замовив статтю. Шедевру від півтори сторінки машинопису російською мовою (я мусів перекладати) сподіватись було важко, проте свою інформативну ролю написане про Кольріджа здійснювало. Перевіривши дати і зміст на предмет ідейности, я здав готовий матеріал до секретаріату. В запланованому номері газети стаття не з'явилася. Я зайшов до Зуба, бо відповідальним за матеріял був я. На моє запитання, чому не помістили ювілейного матеріялу, тим більше, —дату відзначало ЮНЕСКО, голред розважливо поцікавився: чи перед тим. як здавати статтю до набору, я заглядав до енциклопедії? Я відповів заперечно. — Тоді подивіться й прочитайте! Я знайшов потрібну сторінку і вичитав, що Кольрідж належав до представників течії реакційного романтизму. Коментарі були зайві.

На мої пропозиції надрукувати психологічне оповідання Соммерсета

Моема, чи добірку лірики італійця Сальваторе Квазімодо зазначалося — "у газети спрямування публіцистично-критичне". Це заввідділом переповідала мені керівну вказівку з останнього засідання.

Архиважливим моментом публікації, як виявилось, було прізвище перекладача. В газеті на дух не проходили Кочур, Лукаш, Світличний, Стус. За те, що, бажаючи матеріально підтримати свого однокашника, дав Михайлові Саченку для перекладу вірш сучасного азербайджанського поета, і в досить безбарвній з художнього погляду добірці з'явилося поруч із іншими перекладачами його прізвище. Зуб влаштував рознос мені та моїй начальниці. Як потім вона довідалася в партійно-письменницьких кулуарах, до Саченка мало претензії КҐБ у зв'язку з публікаціями його

на Заході.

Працівник інституту літератури АН УРСР Юрій Покальчук, кандидат наук без плям у біографії, приніс до редакції оповідання Френсіса С.Фітцджеральда. Я уважно перечитав його, передивився на абзацах на предмет акровірша і суворо запитав, чи бере автор перекладу на себе усю відповідальність за ідеологічну невиразність пропонованого твору. Ми пореготали, і я сказав, що з любові до Фітцджеральда й задля друга Покальчука буду пхати твір до того, коли — або зі щитом, або на щиті. Оповідання було суто ліричне і далеко не найкраще з доробку американського прозаїка. Протея щиро виконував обіцянку, наполегливо проштовхуючи його до друку. Нарешті моя заввідділом не витримала і, скоротивши на третину, підключилась до моїх зусиль. Тепер вона почала вписувати оповідання до заявки на наступний номер. Зуб прочитав скорочений твір, але згоди на вихід у світ не дав. Відкинути в кошик у нього не було самовидних підстав, а на його німотну нехіть під'южувана мною начальниця (до речі, секретар партбюро газети) відповіла настирливо повторюваними заявками. Зрештою, оповідання набрали і відклали до запасу в друкарні. Я міг не змигнувши дивитися Покальчукові у вічі — перед ним і Фітцджеральдом совість моя була чиста.

Потім мене заарештували, слідство в КДБ тривало понад півроку. Потім відбувся суд, я приїхав до табору, де передплатив газети і журнали на наступний рік. Одного дня влітку на сторінці "ЛУ" я несподівано натрапив на знайоме оповідання, тільки скорочене приблизно втричі. Його надрукували більш ніж через два роки після того, як Покальчук приніс свій переклад до редакції.

Представників Головліту я бачив не так часто. Тобто вони сумлінно читали у своїй кімнатці в друкарні на вулиці Леніна кожну газету перед її появою в світ. Але всі зауваження, а такі, завдяки ідейному гартові співробітників, виникали вельми рідко, висловлювали безпосередньо Зубові або відповідальному секретареві Лупію.

Тим не менше, це німотне буття порушилось одного разу, коли до редакції завітав співробітник Головліту. Візит, як можна було здогадуватись, зумовлювався активізацією на ідеологічному фронті одразу після зняття Шелеста. На зборах речник усвідомленої необхідности висвітлив актуальні вимоги до працівників преси, зокрема, "Літературної України". Він назвав низку прізвищ письменників (репресованих, або які перебувають на еміграції — Чупринка, Мельничук тощо), яких не можна згадувати взагалі. Винниченка та ще значно меншу кількість дозволялося вживати лише в негативному контексті. Особливу увагу цензор вимагав звернути на тематику, присвячену охороні природи. В газеті не повинно більше з'являтися нічого критичного щодо будівництва гребель та загнивання водосховищ на Дніпрі, знищення лісів у Карпатах.

На запитання когось із нас, чим викликана така нова лінія, він відповів відверто:

— Радянський Союз підписав міжнародні закони про охорону природи, і публікації критично-загостреного змісту завдадуть нашій країні шкоди.

Всі подібні матеріали він радив пересилати до ЦК партії. І за все це я одержував 100 карбованців на місяць.

1976р., Урал