І рішилася вона. Зараз на другий день, у неділю пополудні, пішла до тітки Сторонської на передмістю, до тої, що її син на професора вивчився. Прийшла:
— Дай, боже, добрий день!
— Дай, боже, здоровля!
— Я до вас, цьоцю, в гості.
— Просимо, просимо. Сідай, Касюню! Чим же мені тебе пригостити?
— Ні, дякую, цьоцю!.. Я отак хотіла поговорити з вашим паном... Миколою.
— Та він десь у садку, я його зараз покличу. Покликала тітка сина Миколу, і він прийшов. Так і
так,— починає Савчиха,— хотіла б Михася посилати до Львова, радьте, що робити, та не відраджуйте.
— А що ж,— каже Микола,— як посилати, то посилати. Свідоцтво Михася маєте?
— Маю! Я принесла з собою.
Взяв пан Микола свідоцтво, дивиться.
— Ну,— каже,— не дуже воно добре, але від біди ви-старчить.
А Савчиха аж схопилася!
— Як,— каже,— недобре? Адже він щось там учився; я професорові перед Петром дві шинки занесла, а він іще не дав доброго свідоцтва! Ану, читайте ліпше!
А Микола на те:
— Вже ви, сестро, не гнівайтеся, я добре читав. А коли не вірите, то самі перечитайте.
— Ба, коли я не вмію! — так Савчиха йому і сідає помалу на крісло.
— То дайте кому іншому перечитати і пересвідчитеся. Я не маю причини вас дурити. Кажу одверто, що з таким свідоцтвом можуть Михася і не прийняти до школи. Думаєте, що мало хлопців записується? Отож із-поміж них вибирають щоліпших.
Зажурилася Савчиха дуже.
— Отже, що ви мені радите робити? — питається по хвилі.
— Я б вас перше спитався таке: чи ви конче хочете Михася посилати дальше до школи?
А Савчиху таке питання аж вкололо.
— Та коли,— каже,— вашого тата стати було на те, щоб вас давати до шкіл, то й мене стати.
— Не в тім річ, сестро Касюню! То правда, що ви багатші від мого тата, але..ж бо тут не йде про те, тільки про що інше. Правда,1* кождий чоловік хоче бути щасливий?
— Таже так!
— Ну, а як ви мислите, чи до того треба кінчити високі школи?
— Все панам ліпше, як нам, уже ви мені не кажіть... От ви собі пан будете.
Микола гірко усміхнувся.
— Такого панства я б нікому не зичив. Замолоду в негоді й недостатку чоловік стратить здоровля й веселість, і коли вже доробився хліба,— йди землю гризти або ходи по світі, як снодоха! Подивіться на мого брата та й на мене. Я ходив до школи, та й який я? — як тріска! А брат лишився на господарстві — хлоп, як дуб! А у вашого Михася й так здоровля нема. Думаєте, що школа помагає здоровлю? Якби лишився дома, набрався б іще сили, виріс би, був би добрий господар чи різник, міг би бути далеко щасливіший, ніж потім по школах та науках.
Така мова анітрохи не подобалася Савчисі, ані не переконала її. Злість узяла її, і вона, не балакаючи довго, зараз попрощалася й пішла. Не пішла ж вона додому, а повернула по дорозі до своєї сестри Христини Дутчихи — тої, що за столяром. Тут без довгих заходів вилляла весь свій гнів та Миколу.
— Він хоче, щоб тільки сам був пан, а мій Михась ні! Радить мені, аби я його дома лишила! Нібито мене не стане на школу! Людські діти які бідаки, а вчаться, а мій що? Та я його приберу, як панича, дзигарок йому справлю, заплачу професорів — і таки буде пан! Чи чувала ти таке, Христино? Заздрісний! Нічого інше, тільки заздрісний! Та й цьоця така сама. Хвалиться своїм сином: "А мій син! А мій син!.." — а коли я такого хочу, то вона нічого! "Най тобі Микола порадить! — так вона до мене,— він те ліпше знає..." Ні, не буде воно так, віддам Михася до школи! Міг Микола вчитися, що йому мама не мала часом що їсти післати, то буде і мій вчитися; я йому не дам голодувати...
А сестра Христина те слухає-слухає — і нічого.
— Та що,— каже жалісно,— ти пані, посилати хлопця можеш. Ти не те, що я. Мій Андрусь до "лацінських" шкіл не піде.— Та й з тим словом обернулась, нібито думки сестри її нічого не обходять.
Посиділа Савчиха в сестри ще хвилину, замислилась. І не думала вона вже про те, чи посилати Михася до Львова, чи ні, бо вже рішилася посилати, тільки нагадала собі слова Миколи, що свідоцтво Михася кепське, що можуть його не прийняти до школи. Ану ж то правда? Треба кого іншого спитати.
Йде Савчиха з тою думкою додому, аж здибує дяка з передміської церкви. Не старий ще той дяк, ще лиш недавно прийшов зі Львова, де в самім св. Юрі вчився на дяка. Дуже він розумний дяк, і голос у нього красний, і таки вчений, правду сказавши: як Дутчисі написав до суду скаргу на Воронячку, що її остатніми словами на місті зганьбила, то Дутчиха в суді виграла. Отже, просить його Савчиха до себе перечитати свідоцтво.
Приходять обоє до хати. Савка спить на "банкбетлі" — випив уже дещо,— а слуга діти бавить. Михася десь нема.
— Йди, Ганко, до кухні, я вже сама забавлю дитину,— приказує Савчиха старій слузі.
Слуга виходить, а Савчиха тоді виймає свідоцтво й подає дякові. Дяк читає, читає...
— А що? — каже.— Свідоцтво добре! До школи приймуть. Чому б не мали прийняти? Мій брат не мав ліпшого, та й його прийняли.
— А ваш брат у котрій клясі?
— Вже до п'ятої піде. Знаєте, що б я вам порадив? Візьміть ви мого брата, най трохи Михася привчить,— буде певніше. Дасте йому ринський-два, та й привчить хлопця.
Ся думка сподобалася Савчисі так, що вона зараз таки замовила дякового брата, щоб приходив учити Михася. А ще й заспокоїла та думка її так, що вона, опріч жалю до тітчиного сина Миколи, не чула нічого злого, тільки саме вдоволення. Що більше — такий важний намір навів її на думку, що годі тепер пестити Михася, а треба до нього добре взятися, щоб не пустував і з татом по ярмарках не ходив, тільки вчився. Лиш десь там на дні серця Сгвчнхи
сиділа приспана сильною волею туга, яка все будилася від думки про розлуку з Михасем.
Дяк відійшов, а Савчиха нагодувала дітей і стала варити воду, щоб запарити січку" для худоби та дещо приготовити також для сімох штук великих, товстих безрог, які, не знаючи своєї сумної долі, спокійно вилежувались на соломі в хлівці зараз за хатою та тільки від часу до часу тяжко відсапували або рохкали. Упоравшись із худобою, Савчиха вернулася в хату й сіла на лавку біля дитини. Страх хотілося їй з ким побалакати про Михася, набратись пересвідчення, що її намір добрий, але не було з ким. Савка спав твердо на лавці, зовсім не прочуваючи, що з його сином задумує жінка зробити.