Пішла вона до церкви. Молилася там, трохи плакала з жалю, аж людей то дивувало.
Виходить вона з людьми з церкви, а перед нею йде Воро-нячка, та баба пащекувата, і Козачка з Греблі. Савчихи за собою не видять і про неї розмовляють.
— Не знати, чого нині Уланиха так у церкві плакала? — питається Козачка.
А Воронячка, що то в неї язик, як у гадини пожаристої:
— З утіхи,— каже,— плакала, що її кадет уже лацінську школу скінчив!
— А Дутчишин,— каже Козачка,— чую, добру клясу дістав. Добре їй так, тій багачці...
Як те почула Савчиха, то під землю хотіла запастися, як би їй хто в лице дав, так їй стидно зробилося за сина. Вона обернулася, ніби когось шукала, а то лиш те, аби дальшої бесіди Воронячки й Козачки не чути. Закусила губи й пішла додому.
На вечерню не пішла, не хотіла. Просиділа дома коло дітей, а між людей вийти боялася. По вечерні прийшли до хати тато Чупський, прийшов Савка, надбіг звідкись Михась, сіли собі, балакають. А про кого балакають? Про Михася. І не рад би чоловік його зачіпати, а мусить, бо серце болить.
— Я на нього двісті тридцять ринських дотепер видала! — каже Савчиха з жалем.— Нині обрахувала.
— Але зате хоч наїздилася ти до Львова! — каже весело Савка.— За всі часи наїздилася і ти, і всі ми.
— А бодай він запався, той Львів паскудний! — закляла Савчиха.
— Чого клянеш, Касюню? Адже ти зі Львова ще й доньку привезла,— зажартував собі батько Чупський, вийняв із колиски дитину і став гойдати на руках та примовляти: "Львівська панна! Львівська панна!" А та "панна" так до діда усміхається любенько!.. Гарна буде дитина!
— Якби тітчин професор був хотів, то Михась був би добру клясу дістав,— говорила все своє Савчиха, чуючи жаль до всіх.
— Не журися, жінко! — каже Савка.— Най кобила журиться, що велику голову має. Що Сторонський винен? Тепер менше клопоту буде. Маєш же Гелєнку для себе, а я буду мати Михася для себе. От тільки посварилися ми з швагром через кадета, а то без того б могло було обійтися.
— Не пий, то не буде сварки! — зауважив батько Чупський.
— Та я то й сам виджу, що біда мені з тим питтям... Мушу закинути, аби не знати що!..
А Михась тої розмови слухає і щось хоче сказати, а боїться. Але вкінці набирається відваги й каже:
— Мама повідають, що на мене двісті тридцять ринських видали. А за мого Зіркатого яких сто ринських хто забрав?
— Який він твій був, той Зіркатий? — питається батько.— Чиєю ж то мукою ти його годував? Га? Ади! Який мудра гель!
Михась замовк і не знав, що сказати. В ту хвилю надійшла в хату стара Чупська. Прийшла така рада, аж старі очі світяться.
— Дутчисі,— каже,— дав бог тепер сина. Такий внук, як цванцігер!
А та новина дуже сподобалася старому Чупському; він зірвався і каже:
— Знаєш що, стара? То ми тепер маємо двадцять п'ять онуків разом. Цісарський нумер...
І тішилися всі, що Дутчисі дав бог сина, тішилися хто більше, хто менше.
Шість синів має тепер Дутчиха. Коли-то виховати? Де на них гроші взяти? Дай, боже, аби той наймолодший і всі вчилися так, як той найстарший, Андрусь, що мама за ним душі в собі не чує, так його любить...