Сиділа так Савчиха з добру хвилю, аж поки її лють взяла на чоловіка. Він спав, а тут вона рішає долю дитини!..
— Стасю, ану збуди тата! — попросила вона сина, бо сама чогось не хотіла будити.
Стасьо, хлопець жвавий, приступив до батька, взяв за плече і став термосити його з усеї сили.
— Тату, встаньте! А що будете вночі робити? Миші лапати? — Але тато не збудився, тільки захропів сильніше. Тоді хлопчина потермосив його ще сильніше, ще й за вуса потягнув. Савка захропів іще раз і розплющив очі.
— А, то ти, ледащо! — скрикнув він, але без гніву в голосі.— Татові спати не даєш?—питався він, підводячися помалу з лавки.
— Ой, тату, як від вас горілку чути! — скривився хлопець.
— Не горілку, дурню,— поправив батько,— тільки вино, бо я горілки не п'ю.
— Все одно! — відповів хлопець.
— Не все одно,— відрізав батько,— бо горілка дешевша і її хлопи п'ють, а вино дорожче і тільки пани його п'ють. Шукай-но ти, Стасю, в моїм "іберцігері" в кишені; там щось найдеш!
Стасьо навискоки вхопив "іберцігер" і з кишені вийняв цукорки. Савка був у незлім гуморі, і тому жінка відізвалася:
— Може б, ти, Петре, дечого з'їв? Вепровину маю добру.
— Не хочу,— відповів Савка сухо.
— Адже ж ти нині нічого не їв! — падькалася жінка.
— Ну що тобі за кривда, що я нічого не їм? — боронився пан Петро.
Савчиха знала з досвіду, що до їди не вміє чоловіка намовити, отже, подумавши хвильку, почала говорити про студентів.
— Студенти приїхали зі Львова і з Перемишля, так файно співають...
Савка мовчав і позіхав.
— Аж приємно слухати,— говорила Савчиха помалу, вижидаючи, чи чоловік сам не здогадається, до чого вона річ веде. А коли той мовчав, вона відразу сказала:
— Я думаю Михася посилати до Львова до школи.
— Що? — спитав Савка, не довіряючи.
— До "лацінських" шкіл буду посилати.
— Кого?
— Ну, адже не тебе, тільки Михася.
— Михася? — повторив Савка помалу, помахав головою й рішучо сказав: — Ні, того не буде!
— А чому ж ні? — плаксивим голосом спитала Савчиха.
— Його дід і тато були різники, і він мусить бути. Всі ми не вміли ані читати, ані писати, а якось нам жилося, а він же й якусь школу скінчив! До різництва цікавий, вже й порося купити потрафить... Ні, жінко, я не позволю!
— Коли я так хочу! — відповіла жінка рішуче.
— Ти собі хоч чи не хоч, а я не позволю! То вже моя в тім голова...
— Побачимо! — закінчила жінка розмову й вийшла з хати, розсерджена.
II
Того дня, коли Савчиха рішила долю дитини, її син Михась не прочував нічого злого. Побігавши по місту, віднайшов свого ті точного брата Андруся Дутку, і обидва разом пішли до тітки Сторонської на передмістя, бо у неї були дуже добрі яблука в городі. Тітка прийняла хлопців пирогами і сметаною й пустила їх у город, тільки просила, аби гілля не ломили. І були б собі хлопці добре погуляли по городі, але на біду застали там пана Миколу Сторонського, тітчиного сина, що читав якусь книжку. Прийшли до нього обидва, хотіли його поцілувати в руку, але він не дався. Погладив лиш обох хлопців по лиці і відізвався до Михася:
— Чую, що твоя мама хоче тебе післати до Львова до школи?
Михась здивувався:
— Я ще про те,— каже,— не чув.
— Була нині мама в мене й питалася, як би те зробити.
— Я не піду до Львова! — сказав хлопець твердо.
— Чому ні?
— Бо там б'ють.
— Хто тобі казав таке?
— Я вже знаю.
— А ти, Андрусю, до Львова пішов би? — спитався Микола другого хлопця.
— Пішов би, вуйцю, та нема за що,— відповів Андрусь та й притім і почервонів, і засумував.
— Ти вже тут скінчив школу? — спитався ще Сторонський.
— Скінчив.
— Ідіть же собі нарвати яблук, тільки гілля не ломіть,— закінчив вуйко розмову з сестрінками.
Хлопці відійшли, та вже не такі веселі, як прийшли, а Сторонський подався в хату. Приходить, а там Христина Дутчиха, й батько, й мати.
— Як ся маєте, пане професор? — привіталася Дутчиха.— Що, ви ще й тепер із книжками возитесь? Ще вам мало?
— Така вже моя доля!..
І обоє подали собі руки і поцілувалися в уста — не так, як Савчиха, що не знає до людей слова промовити, але так, як між панами водиться. Бо Дутчиха хоч і бідна, але гонор чоловікові вміє віддати та й таки, ніде правди діти, і чоловіка має розумнішого. При війську був фірером, а тепер до читальні належить і газети читає.
Пішла розмова довга про все: і чому пан Микола Сторонський не ласкавий зайти в гості до Дутчихи — вже б вона його вміла прийняти! — і чому його в місті взагалі не видати? Тепер би пора йому вже жінки шукати, а найліпша була б бурмистрова панна Ольга. Там, правда, у бурмистра дітей щось із дванадцятеро, ба, але які маєтки — і млин, і поле, і будинки які! На всі діти стане! А далі зручно зводить Дутчиха розмову на школярів і незамітно, здалека закидає щось про Михася і свого Андруся. Микола Сторонський сидить і тільки усміхається: здогадується, до чого сестра річ веде.
— Маєте ви, сестро, може, свідоцтво Андруся при собі? — питається нараз, аби помогти сестрі в розмові.
— Та десь тут маю,— відповідає Христина й шукає свідоцтва так, як би не була певна, що його взяла; але таки находить його.
Пан Микола Сторонський читає свідоцтво й каже, що добре. А Дутчисі те страх подобається!
— А я,— каже,— і шинок професорам не носила, і на вино їх не просила, так як Улан, а от свідоцтво добре.
— Так уже бог дав,— каже стара Сторонська.— Або я за своїм носила? І сама не знаю, як він ті школи скінчив.
— Коби-то мені таке бог дав! — зітхає важко Дутчиха.
— Посилайте й ви! — радить коротко старий Сторонський, що чнтає якусь книжку від сина та й не рад тому, що йому перебивають. Тільки тої вільної хвилини, що в неділю, та й то перебивають.
— Та я б того страх як хотіла, коли нема за що! — відповідає мати Андруся.
А "пан" Микола Сторонський слухає того та й думає.
— Може б, Андруся до бурси прийняли? — каже.— Свідоцтво має добре.
Лице Дутчихи прояснюється, як сонце. Вона присідає-ться ближче до Миколи і давай його випитувати, як то з тою бурсою, чи б сина цілком даром прийняли, чи треба доплачувати,— все випиталася дочиста, бо розумна була жінка і знала, як і що. Стало на тім, що Микола Сторонський має написати просьбу до заряду бурси, щоб прийняли Андруся Дутку, коли можна, задармо, а як ні, то за малою доплатою.