А ключа все ж немає.
Осениця пішов до Усманова.
— Слухай, Усманов, я в тебе обідав?
— Обідав? У мене? А в кого б же ти обідав?
— Ти відповідай, коли я питаю. Обідав?
— Обідав.
— У тебе?
— У мене.
— Бушлат оцей на мені був?
— Бушлат.
— Я його скидав?
— Його.
— Він висів отам?
— Висів.
— Ніхто його не брав?
— Не брав.
— Та-ак,— сумно промовив Осениця,— тепер усе зрозуміло.
— Що тобі зрозуміло, товаришу Осениця?
— А я й сам не знаю. Ти ж бачив мій бушлат.
— Бачив.
— Але не бачив, що в кишені був ключ. Великий ключ від сейфа.
— Не бачив.
— Ну, от. Ключ пропав. І ніхто не може мені сказати, куди він міг подітися. Ти вже тут усіх знаєш, Усманов. Ти от скажи: фокусників тут немає?
— З цирку? Немає.
— Нечистої сили теж немає?
— Яка нечиста сила? Війна, товаришу Осениця! Але шайтан міг бути. Знаєш шайтан?
— Нечисту силу нашу ти не визнаєш, а свого шайтана мені підсовуєш? Ти ще б про магнетизм, флюїди або щось інше... Гаразд. Полетіти ключ не міг, бо без крил. На голові я не стояв. Що могло ще з ним статися? Ключ можна загубити, продати, подарувати, віддати так, проміняти, заховати, закинути. Нічого цього я не робив. У мене могли ключ випросити, видурити, вкрасти, відняти. Не було й цього. Тоді що ж?
— Он іде вечеряти майор Поляков, спитай у нього,— порадив Усманов.
Майор увійшов, делікатно причинив за собою двері, поставив на підлогу товстий портфель, заходився протирати запітнілі з морозу окуляри.
— Товаришу майор, дозвольте звернутися,— стаз перед ним Осениця.
— Хвилиночку. Хто це тут? А, це ви, товаришу писар? Що ви хотіли? Я до ваших послуг.
Осениця почав про ключ, майор нічого не міг збагнути.
— Ключ? Від якогось сейфа? Але ж... даруйте... Я тут... Так би мовити...
— Я до вас, як до представника точних наук. От був ключ і зник. Таємничо й нерозгадано. Був і нема. Ніби випарувався, як роса на сонці. Не втонув, не заритий у землю чи в сніг, зник — і все.
— Сублімація,— надягаючи окуляри, спокійно пояснив учорашній доцент.
— Сублі... Як ви сказали, товаришу майор?
— Сублімація. Перехід твердого тіла одразу в газовий стан, минаючи рідинний.
— І сталь теж може — отак? .
— І сталь. Від вибуху. Цілі острови стають хмарами газів од несподіваних вулканних вибухів. Ви повинні знати, що від вибуху тротилової шашки розвивається потужність більша, ніж од Дніпро ге су. Щоправда, в мікромільйонні частки, секунди, але ж розвивається.
— Товаришу майор, ніякого вибуху не було!
— Я й не вимагаю від вас вибуху. Ви спитали — я пояснив.
Осениця подякував і тихенько відсунувся від багато-мудрого майора.
Ніч він не спав, але це не помогло. Ключ не знаходився, хоч спи, хоч не спи.
Вранці він всіляко викручувався, щоб не потрапити на очі капітанові, дочекався, поки той погримів своєю полуторкою до далеких штабів, і мерщій подався до знайомого сержанта — начальника складу боєприпасів.
— Виручай,— попросив сержанта Осениця.
Сержант, у валянках, в новенькому кожушку, в офіцер-
ській вушанці, хитро позирнув на писаря, примружив око,
подумав, прикинув, чи пригодиться той коли-небудь чи ні,
тоді благодушно сказав: .
— Взаємовиручка в бою — головне діло} Що треба? Осениця став загинати пальці: дві толові шашки, десяток зривачів, метрів зо два дистанційного шнура, моток бікфор-дового.
— Пиши розписку!
Осениця міг написати не тільки сержантові, а й самому дияволові!
По дорозі завернув до Усманова, випросив ножа. Приніс свій скарб до штабу, розіклав на столі, став ворожити над вибухівкою. Досвід мав чималий. Міг розрахувати величину заряду за формулою Борескова 1 (от би подивувався капітан Єрмошкін!) і просто на око, керуючись відчуттям. Пішов до сейфа, оглянув його дверцята, стінки, повернувся до стола, став стругати толові шашки, нарізаючи з них "локшини". Тоді з толової локшини зробив "гірлянду", скріпивши все дистанційним шнуром і прикрасивши зривачами, навісив "гірлянду" на дверцята сейфа так, щоб вона лягла в щілину між дверцятами і корпусом, завдяки чому вибух матиме кумулятивну дію, приєднав бікфордів шнур, вивів його за двері, трохи помилувався досконалістю своєї роботи і став шукати сірники.
Перед тим повідчиняв вікна, щоб полегшити дію вибухової хвилі, двері теж розчинив навстіж, вартовому біля штабу спокійно сказав:
— Ти б міг збігати в харчоблок? Віднести Усманову оцей ніж.
— А пост?
— Вважай, що я постою за тебе.
1 Боресков — російський мінер XIX ст., формулою якого для розрахунку величини зарядів користуються в підривних роботах ще й досі.
Вартовий знав: пост залишати не можна. Але знав він і те, що коли щось понесе Усманову, то повар віддячить як не кашею, то хоч супом. А що солдатові треба?
— Не обдуриш? — сторожко роззираючись, спитав вартовий.
— Слово!
— Ну, держи гвинтівку, а я побіг.
Осениця не став ждати, поки затихне тупотіння його чобіт, схилився над кінцем бікфордового шнура і запалив сірник. Вогник побіг по шнуру, мов сонячний зайчик.
Осениця завбачливо став за товсту березу, повільно лічив: "Десять, дев'ять, вісім, сім..." Рвонуло так, як він і сподівався, не занадто гучно, але з достатньою силою. Принаймні вороння й сороки в березах сполошилися і спантеличилися, а вартовий, так і не встигнувши поласувати усмановським супом, прилетів до штабу захеканий і переляканий.
— Що? — ще здалеку кричав він.— Ти що тут? Хто це? Диверсанти? Бомбьожка!
— Тримай гвинтаря, зараз підемо дивитися, що воно там і як,— спокійно зустрів його Осениця і повів за собою до повної диму кімнати.
Сейф сургучно темнів у брудному димі, товсті дверцята, мов одрізані бритвою, лежали на підлозі, Осениця відважно ступнув ближче, засунув руку в нутро сталевого сховища і дістав звідти цілісінький пакет з п'ятьма незачепленими червоними печатями.
— Бачив? — спитав вартового.
Той мовчки задкував, ніби від нечистої сили, але задкування те пояснювалося не переляком або надмірним захватом чародійництвом Осениці, а тим, що знадвору почулися сердиті кроки, які могли належати тут тільки одному чоловікові: капітанові Єрмошкіну.
Капітан увійшов, поглянув на погром, все зрозумів без пояснень, Осеницю, який кинувся до нього з пакетом, мовчки відтрутив рукою, наблизився до сейфа, довго нахиляв голову то в один бік, то в другий. Тоді різко кинув: