Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але всі готові летіти. Куми зате сиділи як вкопані, лишень руками діставали хліб або чарку горілки, але і руки найрадше не рухали б, лишень спочивали би, зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб та чарку. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тіні і кинув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рухалися. Коло стола схилений стегяв Іван, господар хати і тато маленької дитини, що її охрестили.
— Будьте ласкаві, мої куми, та випийте ще по одній. Хоч це не горілка, а болото, але з мужиком то так мається:
що де у світі є найгірше, то він має то спожити, що де в світі є найтяжче, то він має виконати...
— На то ми роджені,— відповідали набожно куми. Як чарка обійшла коло, то Іван її поставив лігма коло пляшки, бо боявся, аби не впала, така маленька, на землю.
— А закусіть... Та й дивіться, який мене клопіт найшов у самі жнива, у сам вогонь. А я, бігма, не знаю, що з цьог о має бути?! Чи маю лишити жнива та й обходити жінку і варити дітям їсти, чи я маю лишити їх тут яа ласку божу та й тягнути голоден косою? Бо вже моє таке має бути, бо у такий час ніхто до хати не прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину та й радуйся, бо ще їх мало маєш!
— Не марікуйте1 , куме, та не гнівіть бога, бо то його воля, не ваша. А діти — піна на воді, щось на них трісне — та й понесете всіх на могилу.
— У мене не трісне, але там, де є одно, там трісне...
— Куме Іване, дайте трошки спокій, бо жінка, як мається звичай, у такім стані, то їй не треба цього слухати, бо така мова не дає здоров'я. Колись іншим, ліпшим часом.
— Я вас дуже перепрошую за мою таку мову, але ви гадаєте, що я за неї дбаю або за дітьми дбаю, але за собою я дбаю?! Бігме, не дбаю, най їх зараз вихватає та й мене з ними! Овва, ото би ми втратили рай на землі і маєтки лишили!
Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана не переможуть, і хотіли, аби скоріше виговорився, бо борше2 їх пустить спати. Іван встав від стола, спинився насеред хати, спустив руками так, як діти на печі, і почав до них балакати:
— Та чому не летите з моєї голови? Я вам розчиню і вікна, і двері, гай!..
Діти засунулися на піч так, що їх не було вже видко.— Ади, саранча, лиш хліба, та й хліба, та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу?! Та то би на дванадцятий сніп якийсь раз торгнути, то би якийсь раз схилитися, то з поперека вогонь у пазуху сиплеться! То тебе кожне стебельце в серце дюгне!3
Се було до дітей, а тепер він звернувся до кумів.
— А увечір, лиш покажешся до хати такий, як віхоть, як мийка, усотаний4, а вони тобі в один голос, і жінка і діти: "Нема хліба!" Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тягнеш ціп та й молотиш напотемки, аби завтра мали з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку у сні, аж тебе роса припаде. Та й лишень очі пролупиш, то зараз тебе та роса їсть, бо мало тебе біда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й точишся на лан, такий чорний, що сонце перед тобою меркне.
— Іване, не журіться дітьми, бо то не лишень ви, але бог їм тато, старший від нас.
— Яз богом за груди не беруся, але нащо він тото пускає на світ, як голе в терен?! Пустить на землю, талану в руки не дасть, манни з неба не спустить, а потім увесь світ кричить: "Мужики злодії, розбійники, душогубці!" Зіпреться один з другим у церкві такий гладкий, що муха по нім не полізе, та корить, та картає! "Ви,— каже,— дітей не навчаєте страху божого, ви їх самі посилаєте красти..." Ей, де я годен так ганьбити! А коби коло моєї дитини і мамка, і нянька, і добродзейка ходила, коби мені люди всього назносили, то і я би, єгомость5, знав, як діти вчити! Але мої діти ростуть по бур'янах разом з курами, а як що до чого прийде, отак, як тепер, то ніхто не знає, що вони цілий день їдять? Чи крадуть, чи жебрають, чи пасуть, а я відки знаю? Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не пам'ятаю! Ви би хотіли, аби я ваші лани обробив і діти аби учив. А ви від чого? Так, люди, ви самі знаєте, яке наше життя...
— Знаємо, куме, знаємо, як не знати, самі в нім бродимо.
— Я на діти дивлюся, але я не гадаю, аби воно було чемне, аби вміло до ладу зробити. Я лиш заглядаю, чи воно вже добре по землі ходить, аби його упхати на службу, оцього я чекаю. Я не чекаю, аби воно убралося в силу, аби путерії6 набрало, аби воно коло мене нажилося. Коби лиш багач або пан створив пащеку, а я його туди кидаю, аби лишень збутися! А потім воно бігає коло худоби, ноги — одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти б йому завернув худобу, поцілував би його в ноги, бо ти його сплодив, та й сумління тебе п'є, але минаєш, ще ховаєшся від нього, аби він не чув!..
Аж почервонів, аж задихався.
— Та й росте воно в яслах7, під столом або під лавою, їсть кулаки, умивається сльозами. А підросте, та й щось воно украде, бо воно ніколи добра не знало, та краденим хоче натішитися. Дивишся — іде до тебе жандар. Скує тебе, наб'є, як товарину8, бо ти тато злодієві та й мусиш із ним бути у змові... Та й ти злодій навіки! Але це не решта, кінець ще напереді. Най би син,— ваша дитина, а людський злодій,— най би зогнив у тюрмі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони візьмуть здоров'я та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до війта9, аби тато платив кошта. З хати виганяють з бебехами! Ідеш до війта, по руках цілуєш: "Війточку, виберіть мене із цієї кари". "Ти,— каже війт,— бідний чоловік, то можу тебе випустити, але яку я вигоду буду мати за твою вигоду?" Стиснеш плечима, складешся, як цізорик10, та й кажеш:
"Місяць вам буду задурно служити..." Так чи не так, люди, правду кажу чи брешу, як пес?!
— Все так, цілий гатунок такий, одного слова не замилили11
Іван дрижав цілий, чув на собі вагу страшних своїх слів.
— Щоб не казали, люди, що каркаю над головами своїх дітей, як ворон над стервом, не кажіть, люди, не кажіть! Я не каркаю, я правду говорю, мій жаль каркає, серце каркає!