Київські сонети

Павличко Дмитро

КИЇВСЬКІ СОНЕТИ
* * *

Майнула мить одна в краю чужому,
Але здалося, що пройшли віки.
Гуділи сни мої, мов літаки,
Будився я від ранку, як від грому.

І ось тепер вертаюся додому
Розбитий, наче глек, на черепки.
Та, ніби дотик дружньої руки,
Знімає рідне місто з мене втому.

Вздоровлює мене ріка століть,
Знов у мені напружується й грає
Коріння слова й мислі верховіть.

Це щастя, як життя, одне й безкрає, —
І в тому знак його, що сонце сяє,
Тече Дніпро, і Київ наш стоїть.

1976
* * *

Коли каштани в Києві цвітуть
І пахнуть медом голоси киянок,
Моя душа світлішає, мов ранок,
Вивітрюється з крові каламуть,

Бентежить сонце, як жіноча грудь,
Побачена крізь марево фіранок…
І прагну я свого життя останок
На білу свічку цвіту обернуть.

Світитися жадаю між братами
Добром і радощами. По світах —
Розвіятись ясними пелюстками.

А коли ні, опасти хочу в прах,
Щоб вистелився світлом вічний шлях
Світам — під Києва зелені брами.
1976

АНДРІЄВІ НІМЕНКУ

Експромт

Кохай жінок, мій дорогий Андрію,
Бо в тій любові, що дають жінки,
Відкриті нам безсмертя тайники,
Шляхи до зір, у найяснішу мрію.

Та перше слово другим я розвію:
Вогонь кохання спалює зірки,
І падають вони, як мертвяки,
В темноти небуття! "Не розумію! —

Ти закричиш, — як поєднать мені
Могил темниці і висоти неба,
Золу і далечизни осяйні?!"

Скажу: горіти так любові треба,
Щоб не лиш дух, але й уся ганеба
Людської плоті зникла в тім вогні!

1976
* * *

Ось незнайома жінка. Відпалало
Її волосся. Попіл — над чолом.
І на лиці, що гарно так прив'яло, —
Не усмішка, а радості надлом.

Нічого в ній нема, що б заволало
До мого серця, що б мене крилом
До себе пригорнуло, що б упало
В мою печаль, як зірка в темний стром.

Чого ж я обертаюся в актора,
Як бог у лебедя, чого тремтить
Моя душа, як ніч блакитнозора?

Хто напинає поміж нами нить
Незриму, та спроможну замінить
Мене в хлоп'я, що світ уздріло вчора?

1977
* * *

Люблю вночі на небеса дивитись,
Коли зірки, немов бджолиний рій,
Поблискують крильми, і повен мрій
Виходить місяць, як прадавній витязь.

Блакитом неба прагну оповитись,
Неначе димом тютюну — курій,
Лишити все на цій Землі старій
І в безмірі небеснім загубитись.

Там десь моя вітчизна неземна,
Де пахнуть зорі, ніби євшан-зілля,
В сивинах сяйва мріє далина.

Та день іде блідий, як породілля,
І знову я в руках того свавілля,
Що звершує колиска і труна.

1977
* * *

Як олень, що надбіг із Оболоні
І над рікою у стрибку застиг,
Повис на вантах сонця золотих
Широкий міст в залізі та в бетоні.

Але в його розкриленім пілоні
Я відчуваю серця рівний дих,
Спекоту рук натхненно-молодих,
Твердь, що була на батьківській долоні.

Так чує будівник в своїх руках
Натомлених — гудіння арматури
Моста, що не затихне у віках!

Там з людської снаги сталеві шнури
Напнулися, як приструнки бандури,
І засвітив мелодією шлях.

1976
* * *

Підводиться на древньому Дніпрі
Новітнього моста будівля строга.
В будущину злетить нова дорога,
Як промінь світанкової зорі.

Майстри, монтажники, бетонярі,
Тут ваша праця, пісня і тривога
Тектиме вічно, як ріка розлога,
Де ви купались о нічній порі.

Для когось там цей міст — бетон і криця,
Сухі закони твердості й числа,
Споруда мертва, а для вас — це птиця,

Що палить душу помахом крила,
Струнка і тонконога танцівниця,
Що руки над водою простягла.

1976
* * *

Наморені вертаються додому
Робітники, і в електричках сплять,
І рейки гнуться, й поїзди скриплять,
Мов сталь везуть, а не робочу втому.

І видно при освітленні грузькому
На кам'яних обличчях снів печать:
Змивають мрії з душ пилюку й чадь,
Турбот вагу, буденщини оскому.

О, скільки причаїли далини
Усміхнені, хоч і закриті, очі,
Благословенні, хоч короткі, сни!

Мені здається, що по темній ночі
У погляд сонця і в слова пророчі
Нових натхнень обернуться вони.

1976
* * *

Купатися в Дніпрі посеред ночі,
Коли прозорий місяць, мов янтар,
Над Лаврою і, наче тіні хмар,
У водах темних береги співочі;

І хвилі радо йдуть, немов жіночі
Єдвабні груди, в рук твоїх пожар,
І чути срібні жалощі гітар
Біля багать у заростях обочі…

Любов твоя — столиця всіх столиць —
Збудована із полум'я й блакиті,
Де на піску лежав ти горілиць.

В душі — Карпати, синявою вкриті,
І безміри пшениць несамовиті,
А місто це — на дні твоїх зіниць!

1976
* * *

Як діамантова сяйлива грань,
Яріє сніг на булаві Богдана.
І днина гріється благоуханна
Над ватрами софійських злотних бань.

Нові будови в сітях риштувань
Просвітлюються сонцем спонадрана.
Тремтить моя душа, як та мембрана,
Ясніє неба голуба гортань.

Пройдуся по майдану білим цвітом
І загублюсь навіки в далині
За містом, за одвічним заповітом…

Та погляд мій не вмре на стремені,
А, на гетьманській мислі самоцвітом
Сяйнувши, мчатиме в майбутні дні.

1977
* * *

"Прииди ко мне, брате, у Москову".
Іпатіївський літопис, 1137 р.

"Прийди до мене, брате, у Москву", —
Мене покликав голос побратима.
І мрія про братерство невгасима
Вела мене крізь далеч снігову.

А брат мою державну корогву
Під ноги кинув і спалив очима.
Катівня і Сибір неісходима
Мені судилась за любов живу.

Але мій брат, прихильник правди й права,
Жалів мене й не видав з доброти
В тюрму, де вже чекала смерть кривава.

Він лиш питав щодня: "Як ми брати,
Як спільні в нас хрести і хомути,
Навіщо тобі мова і держава?!"

2000
* * *

О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий нетяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам'я.