Одного разу, коли фріци пішли, а Воля ще спав,— Фелікс попросив тітку Сашу вислухати, що він почув від німців. "А цікаве?" — спитала тітка Саша. Фелікс розповів, як німці розмовляли поміж себе про те, що в комендатурі стурбовані наявністю київського підпілля, що партизани знахабніли вкрай, що на базарі є перекупка, яка приймає людей і дає їм явки, що зроблено перші кроки і сьогодні буде результат. Ніхто не втече, так обкручено. "А чому це ти мені розповідаєш, Феліксе?" — запитала тітка Саша чи то жартома, чи то стурбовано. Фелікс не одповів їй і слова й одвернувся,— нехай ці дорослі думають, що він нічого не знає й не помічає. А ввечері (пізно-пізно), коли тітка Саша повернулась додому (Фелікс ніяк не міг її дочекатися), вона обняла Фелікса і міцно-міцно поцілувала. "Спасибі, маленький,— сказала вона на вухо,— ти врятував чимало людей, один тільки загинув, а могло б більше".
Німці-постояльці, нарешті, поїхали на фронт, наплакавшись досхочу, а Воля показав потім Феліксові цілу сумку патронів, які він взяв у фріців. Фелікс дуже сердився й викинув патрони. Щодня ходила тітка Саша з дому і завжди поверталася назад, та одного разу пішла й не повернулася. Діти чекали її день, і два дні, і декаду, і ще тиждень, а її не було. Фелікс замкнув Волю в кімнаті, сам пішов шукати тітку. Він обійшов ті їдальні, де вона раніше працювала, побував на базарі — на одному і на другому. Придивився до перекупок, намагаючись розпізнати ту, яка дає таємничі "явки". Але перекупки були всі схожі, ні до однієї Фелікс не наважився підійти й спитати про тітку Сашу і тільки ходив-ходив. Аж його одна жінка налаяла, подумавши про нього, що він хоче її обікрасти. Тітка Саша зникла так, що, мабуть, назавжди.
Минуло ще з місяць. Тітки Саші не було, діти голодували й дуже мерзли. Фелікс спробував торгувати, але в нього нічого не вийшло: німці забрали в нього речі і гроші. Пшоно і крупи давно скінчилися. Тепер Воля брав маленьке цеберко з консервної банки, йшов до їдальні і стояв під дверима мовчки, не підводячи ні на кого очей. Якась із жінок, що служили там, не витримувала й наливала йому повно помий з усіх тарілок, і Воля йшов додому з їжею. Черевики його розлізлися. Фелікс обмотував йому ноги папером і обв’язував бинтами, які знаходив під лазаретом. Коли Воля приносив цеберко з помиями, Фелікс уже був дома з оберемком дощечок, стружок, галузок. Пічка вже пашіла, цеберко ставили зверху, щоб воно закипіло як слід. По обіді Фелікс брав Волю за руку й водив гуляти, щоб більше дихати свіжим повітрям. "Ми тепер, мабуть, самісінькі-самі,— казав Воля,— аж доки не прийдуть наші".
Красива зима впала на Золотоворітський сквер. Кожна гілочка на деревах була біла, наче її обмальовано білою фарбою або обсипано кожну цукровою пудрою. Фелікс і Воля сиділи самі на лавочці, їм було дуже холодно, мороз залазив у кожну кісточку на руках та ногах. Колись вони на цьому ж місці сиділи разом з мамами, а іноді й з татами. Здавалося, що треба ще трохи пересидіти і перетерпіти мороз, щоб, нарешті, прийшло сподіване чудо і зробилось тепло, і встали б веселкою над фонтаном дрібнісінькі бризки, і мама взяла б за пальчики й сказала: "Бр, які холодні!"
Ідуть Воля і Фелікс додому, а в самих жевріє ще надія, що не марно вони залишили ключа на старому місці, що єдина їхня мама вже повернулася й чекає на них, і хай би не принесла нічого поїсти, аби вже ніколи-ніколи не залишала їх самих у таку холодну зиму.
Ось і будинок. Темні сходи, затоптані снігом, на дверях намерзла крига, холодний протяг наскрізь прохоплює одежу. В кімнаті хтось є: крізь шибку над дверима блимає світло, чути чиюсь мову. "Мама!"— гукає Воля і щодуху шарпає двері, забігає до кімнати. Слідом за ним заходить Фелікс, обтрушуючи ноги од снігу. Але в їхній кімнаті сидить коло свічки не мама Волина, а товстий німець, п’є горілку і наспівує. На очах його окуляри з товстими скельцями, на пальцях — багато ластовиння і перснів, на щоках і на носі теж таке ластовиння, наче його хтось намалював рудою фарбою, на голові — руде волосся їжаком.
"Назад! — гавкнув на них німець.— Вийдіть до коридора і постукайте". Фелікс і Воля вийшли з кімнати, стали під дверима. "Я не буду стукати,— сказав Фелікс,— це наша кімната!" Але Воля заспокоїв його й тихенько постукав пальчиком у холодні двері. "Хто там?" — гукнув німець. "Ми тут живемо,— подав голос Воля,— це наша кімната". Німець не відповів, і хлопці довго мерзли під дверима. Нарешті фріц пустив їх, поставив перед собою і став розпитувати, що вони за одні. Він говорив російською мовою, але був п’яний і примушував кілька разів повторювати одне й те саме слово. Фелікс сказав, що батьки їхні на фронті, а мам немає. Німець почав кричати на них і запитувати, чому їхні батьки не здаються під Сталинградом,— адже справу їхню програно, армії — капут, промисловість знищено, чому вони досі тримаються, прокляті дикуни?
Фелікс і Воля з радістю це слухали, їм ставало тепло від однієї думки про те, чого німець так сердиться. Потім фріц почав ревти й змушувати дітей йому підспівувати. Пісня була така огидна, що хлопці ледве розтуляли рота, а потім, не змовляючись, під гавкіт і виття фріца підспівували йому вже не німецької, а своєї: "Щоби тіло і душа були молоді, були молоді, загартуйся, як сталь!" Нарешті фріц, який після кожного куплета перехиляв чарку, мабуть, уявив собі, що він під Сталінградом, а ці бідні діти — радянське військо. Він почав кричати, загрожувати револьвером, вимагав капітуляції, примушував дітей марширувати, лягати, вставати, знущався з них, як хотів. Коли він упав на дитяче ліжко й захропів, діти без сил полягали на килимку під столом, і Фелікс сказав: "Треба тікати звідси далі!"
Німець звався Адольфом і працював на складі. Він потяг туди на другий день Фелікса і наказав переносити якісь важкі банки, ящики, бутлі. За цілий день Фелікс ні разу не присів, у нього крутилася голова, підгиналися ноги, йому дуже хотілося їсти, а Адольф ні разу його не почастував, хоч сам жував безперервно цілісінький день. Фелікс думав про Волю, як він мерзне в кімнаті, їсть холодні помиї, чекає його, може, з гостинцем. Фелікс хотів вийти з складу і втекти, але коло дверей знадвору стояв вартовий з автоматом, треба було терпіти.