розгорнув газету, побачив обведену червоним олівцем замітку й прочитав:
"Таємниче зникнення. Троє туристів-гам-буржців у суботу не повернулися з огляду нашого міста. Прочекавши марно кілька годин, їхні супутники вирішили звернутися по допомогу до міської влади. Поліція постала перед загадкою. По трьох зниклих до сьогодні немає жодних слідів. Не виключається жорстокий злочин.
Востаннє трьох гамбуржців свідки бачили в товаристві чоловіка років тридцяти п'яти, зовнішність якого описують так: худорлявий, темноволосий, в окулярах, без особливих прикмет. Поліція розшукує цього чоловіка у зв'язку з іншим правопорушенням. Перебуває здебільшого в супроводі рудочу-бої дитини, вбраної у водолазний костюм. Свідчення стосовно справи надавайте будь-якому поліційному відділкові".
Пан Пляшкер упустив газету з рук.
— Господи Боже, нас розшукує поліція! Що ти зробив з тією трійкою? Чого ти, власне, забажав тоді, в суботу?
— Щоб вони опинились там, звідки з'явилися. Тепер я також не знаю, як було витлумачене моє бажання.
— Що ж нам робити? Нас заарештують! Може, вже завтра. — Гарний настрій пана Пляшкера як вітром звіяло. — Господи праведний, що на це скаже пані Травен?!
— Пані Травень? А це ще хто? — спитав Суботик.
— Жінка з ліфта, — пояснив пан Пляшкер.
— Я так і знав! То ви вже познайомилися, ви вже знаєте цю пані Лютень?
— Травен, — виправив пан Пляшкер. — Ми сьогодні довгенько розмовляли. Мені вона видалася надзвичайно привітною і дуже-дуже люб'язною.
— Це чудово, — сказав Суботик. — Може, хоч відвідуватиме вас у в'язниці.
— Тобі все смішки! — Панові Пляшкеру тим часом було нітрішечки не до сміху. — Що ж оце нам робити? У жодному разі не можна, щоб нас десь побачили вдвох, бо вмить заарештують! Кепські справи! А як же гарно цей день починався...
— Це правда, — сказав Суботик, — починався Великим Холодильником, повним наїдків!
— .. .і тривав так гарно...
— Умгу! Я цілий день лаштував "Вудочки" й зовсім не нудився!
— .. .і як погано все скінчилося...
— А от і ні! До кінця дня ще далеко. Зараз ми гарнесенько попоїмо, тоді забажаємо собі новеньку гру в карти, гратимемо в "шістдесят шість", попиваючи малиновий сік. Що ж у цьому поганого?
— А якщо нас завтра запроторять до в'язниці?..
— Ну то принаймні сьогодні матимемо гарний вечір, — відповів Суботик. — 3 наїдками, напоями, іграми та співами.
— Не думаю, що мені сьогодні закортить співати...
— А мені вже закортіло! — сказав Суботик.
Не сидімо, як тетері,
а берімось до вечері.
Пиймо сік,
щоб не втік!
А потім, звісно, варто
пограти в шахи, в карти.
Мій шлунок, мій коханий противитись не стане, мій шлунок милий, любий вечерю перетрубить!
Одинадцятий розділ Прогулянка втрьох
Уночі пан Пляшкер довго не спав, неспокійно перевертався в ліжку з боку на бік.
Коли задзвонив будильник, йому здалося, що він лише кілька хвилин тому склепив очі. Він мляво сів у ліжку й позіхнув.
Від цього прокинувся Суботик, який під дзвін будильника мирно спав собі далі. Він скочив з ліжка, потягся й заспівав:
От щасливі будем ми, як потрапим до тюрми! У тісній тюремній клітці, хоч-не-хоч, сидиш на місці. Та на те я раду знаю — чимскоріше забажаю, не злякавшися біди: — Холодильничку, сюди! — Ой, а що це я накоїв — там ні їжі, ні напоїв! Тож я вмиюся слізьми й забажаю: Теть з тюрми!"
— Так просто воно не буде, — сказав пан Пляшкер. — Мабуть, вони не замкнуть нас в одну камеру. А якщо я не чутиму твого бажання, то воно ж не здійсниться.
— То гаразд. Не йдемо до в'язниці, а краще поснідаємо, — запропонував Суботик.
Із цим пан Пляшкер одразу погодився.
Трохи згодом, коли він уже пов'язав краватку й позав'язував шнурки на черевиках, надягнув свій легенький літній піджачок і взяв під пахву портфеля, то сказав Суботикові:
— Будь ласка, сиди дома, не виходь на вулицю. Твій водолазний костюм таки справді дуже впадає в око.
— Не виходити на вулицю? Впадає в око? Гм. А якщо я просто забажаю собі якусь іншу вдяганку? — додумався Суботик.
Така пропозиція сподобалася панові Пляшкеру.
— Це було б добре. Може, сині джинси?
— Ні-ні! їх кожне носить. Я хочу шаровари з малюнками!
— Чудово! Забажай собі шаровари з малюнками.
Суботик скинув водолазного костюма, почепив його на спинку стільця й сказав:
— Хочу такі штанці, як я люблю!
І вже наступної миті пірнув у просторенькі шаровари, всі в мальованих ковбасках, поглянув у дзеркало, широко всміхнувся і вдоволено кивнув головою.
Зате пан Пляшкер не дуже зрадів.
— Хіба ж вони не впадатимуть в око? Гадаєш, вони непримітні?
— Примітні, але привітні, — заримував Суботик. — Тепер ще забажаю собі зелену сорочку в сині цяточки. Суботикам такі личать. І супермодні черевики з розширеними носками. Отак. І годі бажань. Великих вам радощів у конторі, татку!
Надворі пан Пляшкер найрадніше звів би комір свого піджачка, так йому хотілося сховати від усіх своє обличчя. Та саме стояв теплий літній ранок, і пан Пляшкер сказав собі, що так він ще дужче привертав би увагу, а тому пішов далі, не зводячи коміра.
Ішов він швидше, ніж зазвичай, майже біг, час від часу крадькома озирався. І зовсім би не здивувався, якби за ним назирці біг поліціянт. Щохвилини бідолаха очікував, що ось зараз на плече йому ляже чиясь важка рука:
— Пляшкере, вас заарештовано!
Він добіг до першого-ліпшого газетного кіоску і вже був проскочив повз нього, та враз рвучко зупинився, обернувся й помчав назад — йому впав у око один газетний заголовок у вітрині кіоску: "Зниклі гамбуржці знайшлися цілі й неушкод-жені".
Пан Пляшкер негайно купив газету і на ходу прочитав усю замітку. Вона була коротка і повідомляла, що троє туристів аж у понеділок дізналися з газети, як їх гарячково розшукують. А вони в якийсь незбагненний спосіб ще в суботу повернулися до Гамбурга. Таким чином дивовижна
пригода була щасливо вичерпана, і поліція змогла взятися до важливіших справ.
— Ур-ра! — вигукнув пан Пляшкер, підскочив щосили і знов побіг уперед. Тепер уже не від страху, а з радощів. Кіоскер вихилився зі своєї халабудки і, дивлячись йому вслід, похитав головою.
Пан Пляшкер біг усю дорогу, часом підскакував на одній нозі, як мала дитина, потім навіть виліз на низенький садовий мур, пішов уздовж нього, широко розкинувши руки, силкуючись тримати рівновагу й просто нетямлячись від несподіваного великого полегшення.