Пан Пляшкер миттю підхопився, разів кілька присів, потягся й сказав до своєї подруги:
— Як чудово, що ти прийшла мене перевідати, Маргарито, і як чудово, що ти нарешті познайомилася з моїм приятелем Антоном. Хіба ж я не розповідав тобі вже не раз про те, як він зазвичай висловлюється? Авжеж, розповідав. — Він широко усміхнувся пану Вівторакусові.
Той, похитавши головою, мовив:
— Чи можливо це збагнути? Ні, це незбагненно. Щойно він був смертельно хворий — і ось він вам уже всміхається, жартує! Ще й не з кого іншого, а таки з мене!
Пані Травен щось запідозрила:
— Я гадаю, треба нам запитати в Суботика, що тут, власне, діється.
— Правда твоя, — сказав пан Пляшкер. Він поглянув на Суботика з докором. — Хоча я щойно майже був утратив свідомість, та пам'яті не позбувся. Як ти міг загадати таке підле бажання!
— Мені дуже прикро, татку. Однак це було вкрай потрібне випробування. Найщиріше вітаю вас — ви цей тест витримали!
— Який тест? Хто витримав?
— Бруно Пляшкер і Маргарита Травен. Ви, тату, хотіли з нею зустрітися, і це ваше прагнення було
таке велике, що побороло навіть цяткове бажання. Цим усе сказано.
— І що ж саме сказано? Поясни, будь ласка! — попросив пан Пляшкер.
Вірте, тату, цим словам: так, вона до пари вам. А по-друге, татку мій, ви — чудова пара їй! —
звіршував Суботик. Пан Пляшкер засміявся:
— Що вона мені до пари, я й так міг би тобі сказати, без ніяких тестів.
— Ні, тату, я мусив це зробити неодмінно. Бо я лише тоді можу спокійно від вас піти, коли знатиму, що вам і без мене буде добре. Тому прощання для мене тепер не таке тяжке.
— Прощання? — вимовила пані Травен.
— Прощання? Що це має означати? — запитав пан Пляшкер.
— Я мушу йти. Сьогодні субота, найкращий для цього день. Суботяче правило номер п ять:
Суботики відходять у суботу — це зрозуміло навіть бегемоту!
— Що це ти таке кажеш? Будь ласка, залишайся з нами! — сказав пан Пляшкер. — Я тебе нікуди не пущу!
Суботик ухопив його за руку.
— Я й так аж надто довго з вами пробув! Довше, ніж із будь-яким іншим татком досі! Вам я тепер справді не потрібен, повірте мені.
— Будь ласка, все одно залишайся з нами, — сказала пані Травен. — Ти для нас будеш як рідна дитина.
— Дитина? — Суботик здригнувся від огиди. — Я не дитина, скільки разів вам треба це розтлумачувати? Я Суботик.
Нараз пан Пляшкер щось згадав.
— Ти ж не можеш піти! — переможно заявив він. — Адже я забажав, щоб ти лишився зі мною назавжди!
— Ні, можу. Послухайте. Я хочу, щоб це ваше бажання втратило силу.
— І-і-і-і! — писнув пан Пляшкер і вхопився обома руками за живіт. — Це знову було якесь О. Т. Б.!
— Чи зрозумів я бодай одне слово з вашої розмови? Ні, не зрозумів, — озвався пан Вівторакус, який досі тільки мовчки стояв і дивувався. — Що це за О. Т. Б.? Скажи, будь ласка, Бруно. Поясни!
— Чи не міг би він вам усе тихо-мирно пояснити після того, як я піду собі? Авжеж, міг би, — сказав Суботик. — Я маю в запасі ще двоє бажань. Одне, мабуть, доведеться зужити на поліцію. Про всяк випадок. Так. Я хочу, щоб ті двоє поліціян-тів із відділку більше ніколи не згадали про тата Пляшкера, навіть якщо побачать його на вулиці просто перед носом.
— Дякую, — мовив пан Пляшкер. — Невже ти справді від нас підеш? Може б, ти ще подумав, га? Зостанься, Суботику!
— Чи радів би я з того? Авжеж, радів би! І Моп-сик, звісно, також. Може, навіть Аннемарі раділа б, — подав голос пан Вівторакус.
— Не йди! — попросила пані Травен.
— Ні-ні. Я тут тільки заважав би. Та обіцяю, що прийду вас провідати. Може, тоді, як у вас буде маля. Щоб воно дечого навчилося в мене. — Суботик, здається, був у захваті від цієї думки. — Гадаю, воно прехорошенько навчилось би в мене сили-силенної всього-превсього! О! Тепер я вже знаю, як мені використати останню цятку для здійснення бажань. Краплі Повернення, будь ласка!
Він попорпався в кишені своїх шароварів і простягнув панові Пляшкеру маленьку зелену з синіми цяточками пляшечку. На етикетці був напис суботячим письмом: "Кр. П. С".
— Що в ній? — запитав пан Пляшкер.
— Це — єдині у світі справжні, неперевершені, незмінно помічні Краплі Повернення Суботиків. Якщо я буду вам потрібен, татку, вживіть звідси сім крапель протягом тижня — по краплі щодня. І — хоп! Лоп! Гоп! — я вже опинився перед вами, обіч вас чи позад вас!
— А якщо ти дуже будеш потрібен мені? — спитала пані Травен. — Тоді краплі діятимуть?
— На жаль, ні, — відповів Суботик. — Вони діють лише щодо Суботика і його татка Пляшкера. Але ти не журися! Якщо я тобі знадоблюся, ти ж завжди можеш попросити його вжити сім крапель.
— А якщо ми саме тоді посваримося й не розмовлятимемо одне з одним?
— Сподіваюся, ви будете удвох щасливі й сваритиметесь дуже рідко!
— Буває, що люди часом сваряться і все одно щасливі.
— Гм...— Суботик трохи подумав, широко всміхнувся й прошепотів пані Травен на вухо: — Ти накапаєш йому сім крапель нишком у ранкову каву. По краплі щодня. Він їх споживе, нічого не помітивши, — і я вмить буду у вас.
Пан Пляшкер намагався підслухати, проте нічого не розчув.
Пані Травен, сміючись, кивнула.
— Авжеж, так має вийти!
— Чи вийде? Еге ж, вийде. Зараз вийде Суботик. Вийде негайно-негайнісінько. Бо ви, чого доброго, ще заголосите!
Він міцно пригорнув до себе пана Пляшкера, потім пані Травен, потиснув руку пану Вівторакусові й сказав:
— Вітайте Аннемарі. Вона журитиметься за мною найменше.
Після цього він зник.
— Пішов, не відчиняючи дверей! Чи можливо це збагнути? Ні, неможливо, — мовив пан Вівторакус. — Мені неодмінно треба його розпитати, як він це робить! Та чи він справді ще прийде?
— Так, прийде! — відповіли пані Травен і пан Пляшкер в один голос.
— Ви певні? — запитав пан Вівторакус.
— Цілковито, — відповів пан Пляшкер. — Бо навіщо ж би він залишав нам свої Краплі Повернення Суботиків?