У такому стані його побачила пані Травен: вона також саме підходила до будівлі контори.
— Доброго ранку, пане Пляшкере! — гукнула вона й засміялася. — Здається, у вас гарний настрій. Радієте, що йдете працювати?
— Привіт, пані Травен! — відповів він і зіскочив з муру. — Ви навіть уявити собі не можете, як мені стало добре хвилин п'ять тому. А зараз, коли я побачив вас, мені зробилося ще краще. Конторська праця, щоправда, мене анітрохи не тішить. Контора для мене однаково що в'язниця. Я залюбки просачкував би цілий сьогоднішній день.
— Просачкували б? Добра думка! Я також, — призналася вона.
Пан Пляшкер став такий щасливий і такий відважний, як ніколи доти. Він простісінько вхопив пані Травен за руку і сказав:
— Тоді так і зробімо! Забудьмо контору й наших панів начальників і ходімо гуляти. Як вам це?
Вона засміялася:
— Пречудово. Але що скаже мій начальник, якщо мене не буде на роботі без поважної причини, я не знаю.
— Обіцяю, що він вас не сваритиме. Ходімо зі мною, будь ласка!
— Гаразд, умовили! — погодилася вона. — Але тоді швидше гайнімо звідси, поки він нас не побачив.
І вони побігли геть. За кілька кроків пан Пляшкер помітив, що він і досі тримає її руку в своїй. Але так і не випустив, бо пані Травен начебто не мала
нічого проти. Хоча вони вже звернули в парк і не бігли.
— І що ж ви зробите, щоб мій начальник не сварився? — запитала пані Травен. — Попросите в нього пробачення за мене?
— Ні-ні, я зроблю щось зовсім інше, — відповів він. — Ми зараз підемо до мене додому, бо мені задля цього потрібен Суботик.
Суботик дуже здивувався, коли пан Пляшкер невдовзі знову з'явився перед ним, та ще й у супроводі якоїсь жінки.
— У вас сьогодні вихідний, тату? Чи ви прийшли тільки по одяг для в'язниці? Ця пані — з поліції?
— Це пані Травен, — відрекомендував її пан Пляшкер. — Аз затишною тюремною камерою нічого не вийшло. Бо ти вирядив панів Гамбургерів до їхнього рідного Гамбурґа, і тепер вони знову дома.
— Привіт, доброго ранку! — привіталась пані Травен. — Отже, ти — Суботик. У тебе оригінальні штанці!
— Авжеж, на них вісімдесят вісім ковбасок, я перелічив, — відповів той. — А ти, отже, пані з носом із ліфта.
— Як-як? — перепитала вона й подивилась на пана Пляшкера.
Той трохи зніяковів, швиденько нахилився до Суботика й тихенько сказав йому:
— До тебе велике прохання: чи можеш ти забажати, щоб сьогодні в пані Травен і в мене був вихідний?
— Тільки якщо ми потім підемо на прогулянку. Всі троє!
— Та про мене... — мовив пан Пляшкер і глянув на пані Травен.
— Я також не заперечую, — сказалачвона.
— Тоді добре, я забажаю, — пообіцяв Суботик. Пані Травен стурбовано запитала пана Пляшкера:
— У вас живіт болить?
— У мене? Чому?..
— Бо ви скривились і вхопилися за живіт.
— Ні, просто ніби трішки кольнуло. Так, наче оса вкусила.
Задзвонив телефон. Доки пані Моркван надійшла з вітальні, пан Пляшкер уже був біля апарата.
Суботик і пані Травен напружено дослухалися, бо на тому кінці дроту говорив пан Обердубер.
— Так, шефе... так, так. Шкода. Так... Гм. А в сусідньому відділі? А, ні, весь поверх звільняють? Отаке лихо. Тільки подумати! Так, авжеж. Так. Бувайте здорові, пане Обердубере. До післязавтра! — почули вони.
Пан Пляшкер поклав трубку і, весь сяючи, підійшов до пані Травен.
— У будівлі контори, на жаль, сталася аварія водогону, — розповідав він. — Увесь другий поверх залило, і тепер треба відпомпувати воду. Сьогодні й завтра контора не працюватиме. — Він засміявся. — На жаль!
— І пан Обердубер не здивувався, що застав вас о цій порі вдома? — спитала вона.
— Ні. Вхід на другий поверх закрито. Він подумав, що я прийшов до контори, але мусив повернутися додому. Він дзвонив тільки, щоб сказати: завтра ми також гуляємо. Стривайте, то ми ж тепер можемо йти втрьох на прогулянку!
— Дивовижний збіг обставин! — сказала вона, хитаючи головою. — Якби я сама не стала його свідком, то не повірила б, що таке можливо.
Весь дообідній час і навіть половину пообіддя вони втрьох гуляли й розмовляли. Чи, краще сказати, пані Травен розмовляла з паном Пляшкером, а Суботик тим часом полохав голубів, досліджував контейнери зі сміттям, бігав наввипередки з велосипедистами або лякав перехожих, нечутно підкрадаючись до них іззаду і зненацька сигналячи, мов тобі автомобіль.
Аж ось усі троє зголодніли й зайшли до кавяр-ні-морозивної в міському парку.
Суботик сів за єдиний вільний столик, простягнув ноги вперед і заспівав:
Сонце пряжить, бо в гніву є — лиш морозивом живу я; а як змінить гнів на ласку — не одну умну ковбаску.
Як немає сонця й сліду,
я від ранку до обіду,
щойно встану, щойно вмиюсь, —
їм, аж доки не нагріюсь!
Люди за сусідніми столиками засміялися. Пан Пляшкер сказав:
— Невже тобі неодмінно треба так голосно виспівувати? Подумай краще, що ти хочеш замовити?
— Гаразд, — відповів Суботик. — Я замовлю собі шість відеречок вершкового морозива.
— Одразу шість? — сміючись запитала пані Травен. — А це трішки не забагато? Адже твій пан Пляшкер не мільйонер.
— То я забажаю, щоб мої шість відеречок нічого не коштували.
Пані Травен заперечила:
— Це було б чудово, якби було можливо. Але ж безкоштовного морозива ти ніде не знайдеш.
Тієї миті до їхнього столика швидко рушили офіціант разом із директором кав'ярні.
— Бачиш, до чого ти доспівався, — прошепотів пан Пляшкер. — Зараз вони нас витурять звідси.
Директор зупинився біля них, ляснув у долоні й вигукнув:
— Дорогі відвідувачі, дозвольте на хвильку попросити вашої уваги! Може, ви читали наше оголошення в газеті? Сьогодні ми відзначаємо сімдесятип'ятирічний ювілей нашого закладу. Тому кожен сімдесят пятий наш відвідувач одержує право безкоштовного вибору страв і напоїв. І саме за цим столом наші відвідувачі номер сімдесят чотири, сімдесят п'ять та сімдесят шість. — Він вказав на столик, що за ним сиділи пані Травен, пан Пляшкер та Суботик. — Чи можу я запропонувати цьому маленькому відвідувачеві вибрати собі в нас щось маленьке-ласеньке?
— Так, можеш, — дозволив Суботик.
— І чого ж бажає собі наш маленький гість?
— Морозива, — відповів Суботик.
— Морозива? Та звісно ж! — вигукнув директор. — Любі відвідувачі, ви побачите, що ми виконуємо свої обіцянки! Щойно наш шановний сімдесят пятий відвідувач з власної вільної волі обрав собі приз — морозиво! — І тихо до офіціанта: — Ідіть-бо вже та принесіть манісіньке відеречко — з найдешевших!