Цього Суботикові двічі казати не довелося.
— Ще раз поснідати? Це мені не завадить. Я поважчаю й не плаватиму в повітрі. Чудова ідея, татку!
Пан Пляшкер пішов на кухню перший, порозставляв на столі тарілки та чашки й чекав на Суботика. А того все не було.
— Агов, Суботику! Ти спокійнісінько міг би трохи мені допомогти! — гукнув пан Пляшкер. — Де ти там застряг? А я думав, що ти радо поснідаєш удруге.
Зненацька від кімнати пана Пляшкера почувся такий жалібний поклик, що Суботиків татко упустив на стіл ножі й ложки і кинувся туди.
— Не знаю, що це таке — я не можу зрушити з місця, — сказав Суботик. — Не поворухну ногами!
— Та що ти кажеш? Ну ж бо, спробуй ще раз! — стурбовано сказав пан Пляшкер. — Не вчепилася ж до тебе якась хвороба?!
— Нічого не виходить. Я не можу! Не зрушу з місця жодної ноги.
— Я покладу тебе в ліжко, — запропонував пан Пляшкер. — Тоді тобі, напевне, враз полегшає.
Та хоч як він силкувався підняти Суботика з підлоги, щоб покласти в ліжко, проте не зрушив малого з місця ні на міліметр.
— Це поза межами здорового глузду. Ти важиш щонайменше десять тонн. Так багато з'їсти мій Суботик не міг, — сказав пан Пляшкер. — Що ж сталося? Чи не пов'язано це знову з якимось цят-ковим бажанням?
— З бажанням? — повторив за ним Суботик. — Авжеж, тату! Ці дурні, пришелепуваті, підлі, лукаві бажання ніколи не здійснюються так, як мені хочеться! Завжди лише так, як забагнеться їм! Усе! З мене досить! Відтепер я взагалі нічого не бажатиму. Годі! Більше ніяких бажань!.. Хіба що одненьке...
— Та не лай уже так своїх бажань! Краще поясни, що ти мав на увазі.
— Пам'ятаєте моє останнє бажання? Я забажав стояти на підлозі, і ось я стою! Так стою, що не зрушу з місця. Добре, що я маю татка з синіми цятками. Бажаю знову нормально ходити!
Потім вони удвох подалися на кухню й добряче поснідали. Пан Пляшкер, однак, ще мав одне запитання:
— Чи правду ти сказав? Ти більше не загадуватимеш моїм цяткам жодних бажань? — запитав він.
— Ніколи! — запевнив Суботик. Потім трішки подумав і додав: — Принаймні сьогодні не загадуватиму більше ніколи! Найраніше завтра, рано зранку на світанку.
— Інакшого я сам не міг би навіть уявити, — полегшено зітхнув пан Пляшкер.
— Я також, — сказав Суботик і заспівав:
Завтра вранці не загаюсь, завтра вранці постараюсь — спритно стану під вікном і за розум так візьмуся, що уже не помилюся, й забажаю нам обом...
— І чого ж? — спитав пан Пляшкер.
— Цього поки що не можна розкривати.
— Ну то чекатиму дуже нетерпляче, — сказав пан Пляшкер. — Але ж як добре, що бодай сьогодні не треба боятись нових вибажаних прикрощів!
Дев'ятий розділ Пан Пляшкер іде купатися
У неділю, як і годиться, яскраво світило сонце. Суботик розсунув штори, відчинив вікно, сів на підвіконня й голосно заспівав:
Як на сонці носа грієш і увесь добряче впрієш, —треба з власної охоти, байдужісінько вже, хто ти: чи дитина, чи Суботик, чи то заєць, чи корова, чи ведмедиця здорова, чи сумний, чи веселенький, чи старий, чи молоденький, чи убогий, чи багатий, — до водиці простувати!
Пісенька розбудила пана Пляшкера. Він сказав:
— Мабуть, це старе сільське правило. — І скочив з ліжка.
— Е, ні, це нове правило Суботиків, — відповів малий. — Хочете послухати ще одне?
— Послухаю, аби не довге. — Коли світило сонце, пан Пляшкер зазвичай мав значно ліпший настрій, ніж у дощ. Того ж ранку настрій у нього був особливо гарний. Він мав вихідний день, година стояла прегарна, і, найголовніше, розбудив його не дзвінок будильника, а Суботикова пісенька, чи то пак — правило.
— Воно найкоротше з усіх правил, які взагалі можна собі уявити, — запевнив Суботик. — Ось воно:
Якщо зранку вже пітнієш, то чого ти дома скнієш? О десятій, не забудь, ти в купальні маєш буть!
— Я не з тих, хто ходить по купальнях, та ще й о десятій ранку, — заявив пан Пляшкер. — Я не певен навіть, чи є в мене купальні труси.
— Шкода. Ви ще ніколи не ходили вранці зі мною купатися. А я ж так хочу...
— Стій! Заради Бога, не поспішай з бажаннями знічев'я! — вигукнув пан Пляшкер.
Він утупився в Суботика, а той — у нього: обидва очікували, чи не опиняться вони наступної миті в якомусь плавальному басейні.
— На щастя, бажання, здається, не здійснилося, — полегшено зітхнув пан Пляшкер за хвилину. — Зараз я вдягнуся й підемо на кухню снідати. Сподіваюся, ти сьогодні мене нікуди не вирядиш. Чи, може, доведеться мені шукати десь для тебе як не гамбургерів, то бодай Берлінерів?
— Ні, цього разу ні, —заспокоїв його Суботик. — Сьогодні поснідаємо разом.
— Без особливих бажань? — запитав пан Пляшкер.
— На це запитання я відповім, коли побачу сніданок, — вирішив Суботик. — Крім того, я не знаю, що таке особливе бажання, я знаю лише особливу ковбасу.
І тільки-но посідали за стіл, він знову заспівав:
Ми з татусем нині мусим
вранці з'їсти хліба кусень.
А ковбасок, бач, нема,
хоч цяток у нас ще тьма.
Хочу я: хай прилетять
ще й ковбасок двадцять п'ять!
А що на столі забракло місця для стількох ковбасок, то Суботик додав, не римуючи:
— Я хочу, щоб оцей стіл став утричі більший! Краще було 6 йому забажати лише більшої
стільниці! Увесь стіл роздався вздовж, ушир і в височінь — пан Пляшкер із Суботиком лише позирали догори, задерши голови, бо ж вони опинилися значно нижче від свого сніданку, під столом. Стільниця височіла метрів за два над ними, простягнувшись від кухонної шафи до плити, від однієї стіни до іншої, протилежної!
— Оце так! Тепер тобі доведеться хоч-не-хоч змарнувати ще одну цятку, — сказав пан Пляшкер.
— Ви так гадаєте? — мовив Суботик. — Ні, я знаю щось краще.
Він побіг до кімнати пана Пляшкера, схопив там вовняну ковдру, виліз на стілець, став на його спинку й видерся на стіл.
Пан Пляшкер, ставши на стілець, виліз на шафу — подивитися, що Суботик робить на столі. Той сидів на ковдрі, порозставляв усі тарілки з наїдками і всі чашки й саме запхнув до рота третю ковбаску.
— Вилазьте сюди, татку, й сідайте. Чудова місцинка для пікніка, еге ж?
І луки на пікнік не треба, якщо простора кухня в тебе, —
звіршував він і допоміг своєму таткові видертися на стіл. — Ви чули, я ж заримував! Із цього вийде добра пікнікова пісенька.