— Я, звісно, хотів сказати: "Бажаю, щоб ви в ліжко лягли", — промимрив Суботик і перекинувся на другий бік.
— Лягти? О, а це ще й набагато краще! — Пан Пляшкер страшенно зрадів такій геніальній пропозиції, ліг і заліз під ковдру. — Добраніч, Суботику! Гарного тобі сну!
Суботик вимкнув нічну настільну лампу.
— І я вам бажаю на добраніч, тату, — сказав він.
— І-і-і-і! — протяг пан Пляшкер і потер за вухом. — Чого ж це воно знов так запекло?.. А, зрозуміло! "На добраніч!" — це ж також бажання. Розумію... Але дуже мені цікаво знати... — Пан Пляшкер позіхнув.— ...дуже цікаво знати... чи справді воно...
Пан Пляшкер не доказав, що саме його так цікавило, — він заснув. І проспав цілу ніч, глибоко, міцно, й бачив самі лишень приємні сни.
Восьмий розділ Чого так бажає Суботик
У суботу вранці пан Пляшкер прокинувся від легенького лоскоту на кінчику носа. Він позіхнув, підвівся й сів у ліжку. В ногах ліжка пана Пляшкера сидів Суботик і лоскотав його по обличчю. Побачивши, що татко прокинувся, малий заспівав:
Щойно рано, на світанні я розплющу очі нині, враз на татовім обличчі цяточки побачу сині.
— Нарешті мені знову будуть ранковим привітом Суботикові пісеньки! Від чого в тебе такий гарний настрій?
— Я просто забажав його собі, — сказав Суботик. — Ви нічого не відчули?
— А, то он чого мені так залоскотало! — Пан Пляшкер потер кінчик свого носа. Аж тепер йому нарешті виразно пригадалися події минулої ночі. — Ну звісно, у мене вже є сині цятки!
— Так, цятки маєте ви, але бажання виконуються мої, — нагадав Суботик і проспівав другий куплет своєї пісеньки:
Що за любі, що за славні цяточки на личку в тата! То ж усе мої бажання! Що б то зараз забажати?..
— Стривай! Не так швидко! — сказав пан Пляшкер. — Не роби тих самих помилок, що я тоді. Гарненько зваж, що саме ти хочеш забажати. Я ж не знаю, скільки в мене ще є тих синіх цяток.
— Повно!
— Чи не забажав би ти нам сюди на стіну велике дзеркало? — спитав пан Пляшкер. — Мені вже давно його бракує. Я б подивився у велике дзеркало й добре побачив свої цяточки.
— Гаразд, про мене, — сказав Суботик. — Я хочу, щоб це таткове бажання здійснилося негайно!
Вони заозиралися по кімнаті. Дзеркала ніде не було.
— Бажання не виконано. В чому річ? — мовив Суботик. — Може, це тому, що бажання ж, власне, було не моє, а ваше? Зараз я спробую ще раз.
— Стоп, не треба! Моє бажання мало здійснитися, я це відчув!
Суботик вискочив з ліжка й заходився уважніше оглядати кімнату.
— Ось де воно висить, це придуркувате дзеркало! — вигукнув він і показав за шафу. — Так виходить щоразу, коли я просто повторюю те, що сказали ви, не подумавши над ним.
Пан Пляшкер засміявся, потім і собі встав із ліжка.
— Забажай його осюди, — попросив він і вказав на вільне місце на стіні між книжковою полицею та кріслом. — Тут буде найкраще.
— Я хочу, щоб дзеркало висіло тут, на цьому місці, — вказав Суботик. — Отак. Тепер можете роздивлятися.
Пан Пляшкер подивився в дзеркало.
— Господи, на кого я оце схожий! — зойкнув він. — Тут щонайменше двадцять цяток. З таким обличчям я не можу з'явитися на роботі, що скаже пан Обердубер? Він подумає, що в мене якась перехідна хвороба! А якщо мене такого побачить вона? Господи милосердний, що мені робити?
— То ви скаржитеся, що я розтринькую ваші цятки, а то вам їх забагато. Ви самі не знаєте, чого вам треба. Може, мені забажати, щоб вони всі зникли?
— Ні-ні, будь ласка, тільки не це! — злякався пан Пляшкер. — Вони ж мені ще потрібні.
— Вам? — здивовано запитав Суботик. — Чому вам? Вони ж вас не слухаються!
— Без допомоги — ні. Але за допомогою...
— За допомогою? Чого?
— Ну, ти ж сам знаєш. Якщо мені чогось забажається, а ти скажеш: "Я хочу, щоб татове бажання здійснилося..." Як щойно з дзеркалом...
— І яке ж бажання у вас на душі? — запитав Суботик. — Воно — про таку собі жінку з ліфта?
Пан Пляшкер кивнув головою.
— То що? Забажати, щоб вона вас покохала й ви з нею побралися? — допитувався Суботик.
Пан Пляшкер злегка зашарівся, знову кивнув головою й мовив:
— Мабуть, десь так, авжеж...
— І тоді ви були б задоволені?
— Задоволений? Я був би цілком щасливий! — відповів пан Пляшкер.
— Ви не були б щасливі, — вихопилось у Суботика. — Хіба що дуже недовго.
— Був би. Ти просто не можеш цього зрозуміти, бо ти — не дорослий.
— Он як? Не можу зрозуміти? Тоді я вас про щось запитаю. Чому ви були б "цілком щасливі"?
— Та я ж тобі сказав! Тому, що я знав би: вона мене любить.
— А чому вона вас любить?
— Як тобі це пояснити? Тому, що я їй подобаюся, що я...
— Неправда! Вона вас любила б тому, що так звеліло їй цяткове бажання. Чи не краще було б, якби ви їй подобалися й тоді, коли їй ніхто не звелів? Щоправда, дізнатися про це можливо тільки без допомоги цяток для здійснення бажань.
— З такої точки зору я цього ще ніколи не розглядав, — промурмотів пан Пляшкер і сів на ліжко. — Щиру правду кажеш. І чого я досі не додумався до цього? Нам би тоді не довелося проробляти усю оцю подорож на дах. Виходить, усе було марно?
— Це не було марно, безперечно, ні, тату, — втішив Суботик, вискочив на ліжко й сів поруч. — Ви ще самі побачите.
Не встиг пан Пляшкер запитати, що він має на увазі, як Суботик вигукнув:
— Час нам поснідати, татку! Годі розмовляти, час снідать починати! Я бажаю на сніданок чотири пироги з яблуками, три пари ковбасок з гірчицею, дві порції смаженої картоплі і якнайбільше кетчупу, морозиво полуничне, морозиво шоколадне, бананове та ще, може...
Суботик ще тільки надумувався, а на ліжко перед ними вже почали один за одним приземлятися всілякі наїдки.
— Чи тебе покинули всі добрі духи? — вигукнув пан Пляшкер. — Як ти міг забажати всі оті бридкі липучі штуки просто в ліжко?! Подивися, на що стала схожа ковдра: це ж суцільний кетчуп!
— Годі вам бідкатися, татку. Ми це все зараз залагодимо. Я хочу, щоб усі наїдки поробилися такі легенькі, що... Ох, стоп! Я замалим не зробив величезної помилки. Отже, спочатку: я хочу, щоб усі наїдки з оцієї ковдри стали такі легенькі, що висіли б у повітрі.
Прекумедно було дивитися, як усі пироги, ковбаски й шматочки смаженої картоплі знялися догори і висіли в повітрі за півметра над ліжком. Навіть кетчуп поплив вище й пласкими червоними калюжками витав круг Суботика. Малому залишалося тільки випростати пальця і вмочати в ту чи ту калюжку.