— Як хочеш, — сказав Суботик і пішов до дверей.
— Стій! Ані руш! — загорлав поліціянт.
— Ти сам не знаєш, чого хочеш? — дорікнув Суботик. — То мені йти геть чи залишатися тут?
— Ви обидва не вийдете звідси, доки не дасте свідчень! — набурмосився поліціянт. — Хоч би навіть для цього знадобилися цілі дні.
— Лишенько, то все починається спочатку?! — простогнав Суботик. — Ми ж уже стільки балакаємо.
— Ви не балакати повинні, а зізнаватися. А то — зовсім інша річ! — знову загорлав поліціянт. — Ви маєте зізнатися в тому, що накоїли. В правопорушеннях, у злочинах, у негідних вчинках! У підступах і мерзоті!
— У геть усьому цьому? — спитав Суботик.
— Так.
— Інакше не можна?
— Ні...
— Добре. Тоді я зараз вигад... згадаю, яких злочинів ми накоїли, — сказав Суботик. — Заклади в машинку найбільший аркуш.
— А твій батько, він як? Ліпше було б, якби говорив він, — завагався поліціянт.
— З нього ти не витягнеш ані звуку. Ото краще тримайся мене, — порадив Суботик. — Пиріг із присипкою відомий тим, що він залізно мовчить!
Він став перед столом так, що заступив пана Пляшкера від поліціянта. Суботиків татко тулився біля дверей, червоний, мов жар, і не знав, куди подіти очі з сорому.
— Пиріг із присипкою? — перепитав поліціянт.
— Це його псевдо. Вигадане ім'я. Він уже безнадійний.
— Ти глузуєш із мене?
— Та ні! Я хочу розповісти, яких страшних злочинів ми накоїли.
Суботик за спиною в себе дав панові Пляшкерові знак рукою, щоб той зник із приміщення. Однак тато чи не зрозумів синка, чи не наважився втекти. Принаймні він усе так само стояв біля дверей і, розтуливши рота з подиву, слухав, що торочив поліціянтові Суботик.
— Моє діло — трюки з картами, крадіжки пирогів, шахрайства з придбанням автомобілів і фіксація — тобто закріплення друкарських машинок. А тато відомий нальотами на кухні та нічними бешкетами...
— Не так швидко, я не встигаю! — сказав поліціянт. — Що ти, власне, розумієш під картярськими трюками? Ти граєш позначеними картами?
— Позубленими картами, — зізнався Суботик. — Я відгриз зубами півмантії королю...
— Це справи не стосується, — визначив поліціянт. — У цьому ти можеш зізнатися окремо, в додатку. Поки що йдеться про картярські трюки. — Однак занотував від руки: "Зізнався, що подер плаща такому собі панові Королю".
Суботик знову подав знак панові Пляшкеру, показавши на двері, й вимогливо кивнув головою. Той нерішуче ступнув два невеличкі кроки і взявся за ручку дверей. Суботик усміхнувся і схвально кивнув. Дуже виразно.
Пан Пляшкер набрався духу, нечутно відчинив двері й вислизнув із відділку. Поліціянт нічого не помітив, він друкував.
Пан Пляшкер помалесеньку зачинив двері з того боку, боязко відступив на два кроки геть від них, тоді глибоко вдихнув і кинувся навтікача. Не минуло й хвилини, як він уже зник за рогом сусідньої вулиці.
Тим часом у відділку поліціянт перейшов до другого пункту.
— А тепер переходимо до крадіжки пирогів, — сказав він. — Чи воно ж варте затраченої праці?
— Лише якщо робиш справу з розмахом, — пояснив Суботик. — Заради якоїсь там сотні чи півтори сотні пирогів я й пальцем не поворухну. Знадить мене хіба що тисяча...
— І що ж робити з такою силою пирогів?!
— їсти.
— їсти? За дурня мене маєш?
— Дай мені доказати. їстимуть їх у Дортмунді чи в Ессені...
— Тобто ви завозите їх до великих промислових міст Рурської області?
— Так, Рурської, — потвердив Суботик.
— Тепер далі. Що ти сказав про друкарські машинки? Як там воно у вас зветься?..
— Фіксація, чи закріплення в друкарських машинках, — відповів Суботик. — Це — найрідкіс-ніший із трюків, які ти лишень можеш уявити.
— Ніколи не чув. І як же воно робиться?
— На словах це пояснити я не можу. Хіба що покажу на ділі. Дивися. Якщо закласти осюди краватку, а тоді натиснути на оцю клавішу... — Суботик ухопив за кінець поліціянтову краватку, заклав у
машинку, як зазвичай закладають у неї папір, натиснув на крайню клавішу праворуч — і краватку затягло в машинку, мов аркуш паперу.
— Годі! Негайно припини! Що ти ро-о-обиш?! — зарепетував поліціянт.
Голова його потяглася донизу слідом за краваткою й зависла на відстані долоні від задруковано-го аркуша.
— Тепер ще тільки треба показати тобі завершення трюка, — сказав Суботик і витяг штепселя з розетки. — О! Тепер машинка прикріплена до краватки, а краватка до машинки. Як то кажуть, зафіксована. Тому така назва.
Поліціянт спробував висмикнути краватку з машинки. Марно! Без електричного струму це було неможливо.
— Отак! А зараз мушу з тобою попрощатися, — повідомив Суботик. — Я вже стільки тобі назізна-вався й так настоявся, що час мені трохи розім'яти ноги, правда ж? Бувай здоровий і вітай щиро пана Амфібера!
Він привітно кивнув головою поліціянтові, що, лаючись і проклинаючи, марно намагався дотягтися до стіни й устромити штепсель у розетку. Суботик вийшов з відділку на вулицю, звернув за ріг будинку і помчав далі так швидко, що за вісім з половиною хвилин випередив пана Пляшкера. Коли той, геть засапавшись, нарешті підбіг до будинку пані Моркван, Суботик, сміючись, визирнув із вікна й сказав:
— Шкода, не пощастило нам побачити, яке зараз там, у їхньому поліційному відділку, обличчя в пана Амфібера. Ото, мабуть, кислу міну скорчив!
Однак щодо цього Суботик помилився.
Коли пан Амфібер із іншим поліціянтом зайшов до відділку, його напарник, сам-один, стояв і намагався хоч трохи розгладити, простеливши на столі, свою геть пожмакану краватку. Його напарник приголомшено спитав:
— Що тут сталося? Де подівся тип у водолазному костюмі й той, інший?
— Звіялися! Обидва! — засоромлено відповів напарник.
І тоді обличчя пана Амфібера просто розцвіло. Він кивнув головою і сказав:
— Так я й думав! А чого 6 із вами все мало бути інакше, ніж зі мною? Тепер самі бачите, на кого натрапили.
І він, страшенно задоволений, вийшов із полі-ційного відділку.
* * *
Кілька днів пан Пляшкер ходив містом, неодмінно звівши коміра і понуривши голову. Він боявся, що котрийсь із тих двох поліціянтів зустрінеться йому на вулиці і впізнає його. На щастя, він пробував видертися на тумбу для оголошень у районі, розташованому далеко від будинку пані Моркван.