Вони не помітили.
— Ти падлюка! Ти пеньок! — не втихав розгніваний молодий солдат.
— А ти безлобе осля! — відповідав другий. — От ми ще побачимо, чия буде правда... та чия правда!
Сутулий Чен-тан довго, незграбно, мов іржавими підоймами, розводив гачкуватими, коричнево-костистими руками — сіпав, гладив, похлопував, садовив, заспокоював.
Заспокоїти було нелегко!
Надто грубо, недоумкувато ставив справу один і надто вражався другий, замість переконувати повагом. їм бракувало тих безпосередніх доказів, що в їхніх умовах мусять конче збігатися на вчинках особи і можуть одні лише переконувати традиційну забобонність. Та й самих кулі пойняла чутобна підозрілість — хто ж із них був певен, що завтра не трапиться нової зради, нового запроданства й не поведуть їх до суворого переможця за їхнє лихослів’я?
З цього часу розмова точилася переважно між солдатами. Розмовляли вони довго й ніби зовсім забули, що за вікнами бреде, проходить ніч, а на ранок треба бути бадьорими. Розмовляли, намагаючись переконати одне одного, збиваючись інколи на дрібніші думки, згадуючи на доказ різні випадки з власного й чужого досвіду.
А кулі, зацікавлені їхнім змаганням, насторожено слухали і лише від часу до часу вставляли те чи інше слово.
— Ти ж мусиш нарешті зрозуміти цю нашу боротьбу за визволення,— хоч завзято, але вже тихше й немов по-дружньому настоював молодший,— ти ж, справді, не дупляк якийсь, а жива...
Попід фанзою загупотіли поспішні кроки.
Співбесідники не встигли озирнутися на вікна, як шаснула привхідна запона, і в хаті з’явився задиханий, трохи зблідлий студент. За давнім звичаєм, він поштиво й низько вклонився.
Старий Чен-тан, одразу пізнавши й зрозумівши його, без єдиного слова підвівся і зазирнув до другої комірчини.
Коли ж старий повернувся, обличчя його було побаблене зморшками болісного здивування,— здається, аж затремтіла спідня синява губа.
— Нема? — бентежно скинув оком студент.
Чен-тан винувато й вибачливо хитнув головою.
— Значить, нема? — з натиском, тривожно перепитав студент, і Чен-тан зрозумів, що за ним треба вийти на вулицю.
Там, у притінку, зривним шепотом, що в ньому відчувались і мимовільний острах, і неясне благання, розповів він гостеві, як приблизно годину тому забігла його донька перепочити і як несподівано для нього ж зникла невідомо коли, невідомо куди.
— Чен-тан... невже вона?.. невже я?.. — не скінчив Ші-ян-лі, рвучко махнув рукою.
— Хто йде?
За містом, в далині, у світанковій імлі повклякали чудні істоти, здіймаючи руки д’горі, як то написано в книгах древніх наївних даосів,— повклякали пасма шпилястих гір у німому чеканні, коли на обрій спливе сонце.
А по заулках, по закутках — передгрозові сполохи.
— Хто йде?
Треба бути сторожким, треба бути уважним: передмістя належить одним, а місто — другим. І день сьогодні не здіймається турботною ластівкою, день скрадається морочно-повільно, м’яколапо, мов хижак із гір.
— Хто?
Дзенькнув десь неупевнено, запитливо мідяний полумисок — заклик пересувної кухоньки. Але сьогодні, мабуть, не продасться стільки пиріжків, як учора. Сьогодні трудніше потрапляти з міста до передмістя,
Проте, кому конче треба, той перехопиться,— чи бистрою тінню, чи щедрим гостем, чи сміливим роблено байдужим мешканцем...
Вартовий позіхнув востаннє й широко розплющив важкі очі.
Уже шпилі серпанились легеньким лілово-голубим мереживцем, і в передмісті чіткіше виступали угинисті контури буддійської кумирні та строгі контури бавовняної фабрики. Передмістя спідтиха крекнуло й поволі зрушилось, наче плоти на великому сплаві. З’явились потривожені сірі зграйки муштрованих людей, потяглись, закружляли, задрібцювали...
Але ніде ще ні одного пострілу.
Фей-хань скерував одних на тимчасові кордони, а більшість стягував докупи на приміський майдан.
Фей-хань мав на думці пильно оглянути їх, ще раз перевірити, зважити,— хотів кинути при нагоді докір за невдячну службу й застерегти од вагань, хотів підбадьорити і твердо пообіцяти не лише перемогу, а й велику нагороду.
І зграї мовчазно, сквапливо стягались, ладнаючись прямокутними плямами, рівненько шикуючись перед незримим іще ватажком.
— Лi-джен! — зойкнуло, розкраяло останню світанкову тьмяність.
Здригнулись. Завмерли.
Він наближався віддалік, стрункий, гарний, у супроводі свого почту. Він крокував швидко, пружно, упевнено. Він здавався таким сильним, сміливим, невідступним, наче ніколи не зустрічав перепон і ніколи не схиляв голови. Він, звичайно, знав, що не тільки військо, а й добра частина довколишнього люду вважають його за чесну й правдиву людину, яка нічим себе не зганьбила і яка зичить усім найкращої долі. Він холоднаво, хмурно поглядав з-під застиглих брів, але на устах його леліла хтива й радісна усмішка,— він добре знав, що переможе.
І саме в цей момент десь з-поміж сірих людських прямокутників випливла йому назустріч постать невеличкого солдата.
Постать одразу звернула на себе увагу, але всі сторопіли й трохи ще вагалися: вона-бо йшла з порожніми, байдуже пущеними руками і мала при собі лише тесак, що висів при боці.
Коли ж почет захвилювався і випередив ватажка, коли з боку частин знялися застережливі оклики, постать зупинилась.
— Вітаю славетного старшого брата і друга! — сказав цей солдат, поштиво вклоняючись ватажкові. — Хай не дивується він на щиру приязнь і хай не боїться відважний беззбройного. Хай дозволить мені сказати кілька слів солдатам, і тоді він переконається остаточно.
Фей-хань як зупинився був із підведеною рукою, так і застиг. І все: і його недокінчений жест, і його недокінчений крок, і злегка нахилена вперед постава і раптові півсумнів-піврадість в очах,— все це і всім одразу сказало, що він дуже здивований. Всі зрозуміли, що вчинок солдата така ж зухвалість, як і щось інше, важливе, про що може знати тільки Фей-хань,— отже, нагальних заходів вживати не треба.
Не міняючи пози, Фей-хань одним порухом уст затримав старанну варту, і в цей коротенький момент з чиєїсь невідомої, незаперечної волі ніби приросли вони всі кожний до свого місця: укісно, кроків за п’ятнадцять від ватажка — невеличкий солдат, а далі, ще кроків за тридцять — частини.