Нечувана, непригадана пошесть; голод в державі могучого князя Самоволі! Народ ридає: "Горе нам, горе!", але щадить мишей, шанує мишачий закон.
— Треба лиху зарадити, — пригадав князь і скликав всіх звіздарів в золотоверхі палати на вседержавний собор, та в союзі з боярами, воєводами почав радити.
Сам князь Самоволя на золотім престолі держить в руці скіпетр з цукру і каже:
— Ми скликали по нашому княжому хотінню всіх вас, славних волхвів нашої держави, до золотого престолу; радьте, що нам робити в нашій крайній нужді?
Піднявся з лави боярин, що бував послом всюди від князя Самоволі, поклонився князеві, а потім на схід, на північ, на південь і на захід, тобто усьому радничому собору, і промовляє:
— Наймилостивіший наш батьку князю, наше сонечко ясне! В далекій від нас державі живуть звіздарі, що не карбують своєї мудрості кременем на дереві, як, приміром, наші дяки, лише чорною маззю мажуть на віслючих шкірах; знаються вони на скотах, на гадах, на пернатих птицях, на рибах і на всяких звірах. Приклич тих звіздарів до нашої держави; вони, напевне, відшукають нашу княгиню Яргордійку поміж миш-нею і вернуть нам наслідницю нашого золотого престолу.
Піднявся з лави і другий боярин, обстрижений, обголений весь, з великим залізним ножем при боці. Він заблукався перед літами на княжий двір, вчив боярів тим ножем володіти, тож був за славного богатиря і посідав довір'я в князя Самоволі. Він і не кланявся так, як всі, чотирьом сторонам світу, лише вдарив непомітно поклоном самому князеві і сказав:
— Прикличмо з далекої півночі людей, що розуміються на ремеслі воєннім; вони навчать наших мишей нападати на чужі держави, нищити дотла їх садиби, перетворювати в січку, потерть, висівки все їх майно, а тоді загорнемо в свої руки все-все, і ти, князю, будеш владикою цілого світу.
Встав і третій, старий боярин, що не любив дуже того обстриженого, з великим залізним ножем при боці, поклонився статечно найперше князеві, а відтак всьому радничому собору та почав говорити:
— Пощо нам чужих грамотіїв-звіздарів, пощо чужих воєво-дів з ратними? Маємо своїх дяків-карбівників, що викарбують не знати яку грубу шкіру. Пощо грабувати чужі краї, коли своєї землі доволі? Краще побудуймо великі комори на наших незмірених степах, наповнім їх вудженою солониною і сушеною рибою, позвольмо переселитися мишам з нашою світлою княгинею Яргордійкою в ті степи, а потім уже будемо щось далі радити.
— Ні, не так, — сказав четвертий, уже дуже близький свояк князя Самоволі. — Повиколюймо мишам ніжненько очі, повириваймо їм передні зуби, і перестануть вони нам пакостити.
Зірвався з лави як ошпарений і п'ятий, дуже незгідливий боярин, що постійно бився навкулачки з тим обстриженим пройдисвітом, і каже:
— В мене коротка справа: палкою всі миші без жалю на прах винищити, і буде святий спокій в державі.
Треба було бачити, яким злим оком дивився князь Самоволя на обох останніх радників.
— Також мудра порада, — муркотів собі дяк під носом. —Один велить нашу княгиню осліпити і зуби повиривати, а другий — палкою убити.
Він хотів уже коло карбів двох останніх видовбати по дві великі дірки, тобто зазначити, що обоє сказали дурницю, як зненацька зашуміло у повітрі, наче градова хмара, і до палати прибули нові радники: мільйони та мільйони мишей захопило княжі хороми, почали гризти все, що трапилось під їх гострі мишачі зуби: тисові столи, лави, боярські шуби, княжі ризи, і навіть княжий скіпетр з цукру чортівня погризла, тільки золоту верхівку з нього лишила. Диво нечуване, князь зостався без скіпетра, бо ж сама верхівка, хоча золота, без держала нічого не вартувала.
Саме коли бояри обганяються від мишей і руками, і ногами, і самі не знають, чи себе пильнувати, чи князя, прибігає блазень, затарахкотів своїми калаталками на високій баранячій шапці і говорить:
— Як позолотиш мені, князю, мої дерев'яні калаталки на моїй кучмі, то я тобі допоможу відшукати княгиню Гордійку поміж мишами.
— Говори! Ми тобі повеліваємо, — каже князь Самоволя. —Як знайдеться наша вельможна княгиня, ми позолотимо тобі дерев'яні калаталки на кучмі.
— Кажи наварити багато нашої улюбленої страви, сиріч киселиці, — каже блазень, — і дати мишам, щоби їли; котра миша не схоче їсти, та є нашою княгинею Яргордійкою.
Сто кухарів заметушилося коло княжої ватри, варитеся киселиця у святкових горшках, мов на величний бенкет. Зварилася киселиця, наливають в миски і студять, щоб мишки язики собі не попекли. Кинулися миші всі юрбою, хлебчуть, сьорбають киселицю, лише одна між ними довгохвоста мишка наїжачила сіреньку шерсть і — шусть! — сховалася в рукавах княжої шуби.
Зрадів князь Самоволя, що так все легко і дешево вдалося. Піймав свою возлюблену Яргордійку і став її ніжненько гладити пальцем по сірій м'якій шерсті.
Швидко змінено мишачий закон: стали тепер губити мишачу породу ножами, стрілами, колами, палками. Мертвив кожен чортівню без пощади і не дурно мертвив, бо князь Само-
Киселиця
воля обіцяв за мішок мишачих голів землі з полями, луками, сіножатями, лісами, медовими колодами, ставками, ріками, потоками, ручаями і "зо всіми пожитками".
Вигирили мишачий рід до останку, лишилась одна мишка — княжна Яргордійка.
Хоч і визволив блазень від загибелі державу князя Самоволі, але дерев'яні калаталки на його високій баранячій шапці остались таки не позолочені.
Князь забув у превеликім своїм гаразді про те, що обіцяв блазневі, та й не дивниця: він журився тепер, яким би то чу-дом-дивом можна свою найгарнішу донечку Яргордійку відча-рувати, щоби вже перестала ту мишачу оболонку носити.
Скликає князь різних знахарів, ворожбитів до себе, аж тісно стало у дворі. Цілими днями зливають "на олово" чари, тих чорних духів проганяють на ліси, на хащі, та все нічого не допомагає: Яргордійка не міняється ні на трохи, а далі є все тією ж самою сіренькою мишкою.
Сидить князь Самоволя на своїм престолі, споглядає на тих чарівників, знахарів, не бачить ніякої відради.
Прибігає блазень, затарахкотів своїми дерев'яними калаталками і заспівав:
Білоголовий лицар,
Як принесе княжні дар —
Рукавички з мишиної шкірки —