На другий день вранці наші матері погнали нас до школи. Погнали, бо ми вже від неї повідвикали, а коли по правді, то ми до неї ніколи і не звикали. Ну, ходив я рік у румунську. А як? А так: ходив п'яте через десяте. Навчився трохи читати, а писати... письмо до мене не доходило геть. До ручки моя рука зовсім не лежала. Чи то я боявся літер, які треба було виводити, а в мене не вистачало терпіння, чи клякс, за які наш учитель-піп бив лінійкою і тягав за вуха. За мене писала Галя Білостінна. Ми з Галею сиділи за столом поруч, і коли піп відвертався до вікна і про щось думав, а думав він все частіше й частіше, я підсовував Галі свій листок, і вона швиденько списувала із дошки якусь літеру чи слово.
Та що я в школі любив, так це з попом співати. Коли, приміром, наставало Різдво, ми, піп і я, рушали попід хати по селу. В битих німецьких валянках, в рясі, кожусі і румунській кудлатій баранячій шапці, порипуючи по колючім снігу, він підводив мене до чиєї-не-будь хати і тарабанив хрестом у вікно. Нам відчиняли. Ми заходили в хату і без усяких там здрастуйте чи добрий вечір, були у хаті люди чи сама лише господиня, починали:
— З Різдвом Христовим будьте здорові!
— Будьте і ви здорові!..
Нова радість стала, Яка не бувала,—
затягував піп, кивав мені головою і, як зірваний з цепу, я вискакував голосом вгору:
Над вертепом звізда ясна На ввесь світ засіяла...
Доспівавши, ми якийсь час стояли непорушно. З вогкими, відта-лими очима господиня щось клала в батюшчин мішок, який носив я, і мені тицяла в руку яке-небудь зморщене яблуко чи горішок. Тоді ми рипіли снігами далі... А коли, десь опівночі, поверталися з батюшкою додому і я згинався під його мішком в три погибелі, ми з ним виводили вже для всього села:
Їхали козаки із Дону додому, Підманули Галю, забрали з собою...
Ото була школа! До такої школи я би ходив вдень і вночі!..
— Я вже раз до неї ходив! — бурчав я матері із сіней і дивився на вулицю, на вигін, на ріку і прощався зі своєю волею.
— Так то ж ти ходив не в нашу. Тепер прийшла наша,— казала мати.
— Так у мене і писати нема на чому...
— Як це нема? А де ти той зошит подів, що я тобі з паперового мішка зшила і випрасувала, де він?
— Списався...
— Покажи.
— Списався, і його миші в сараї згризли...
— От бачиш — миші. А тебе миші не згризли. А ти не міг його десь покласти на такому місці, щоб миші не дістали? Будеш писати тепер у себе на лобі, бо в нас тих мішків нема. Був один — і більше нема. Сходи до Варецьких, може, у них є? Як є, то позич листочок, скажеш, що колись віддамо.
— І чого я до них піду? В них нема, бо Пуп у мене сам позичав.
— Тоді сходи до Вітьки.
— І в Вітьки нема. Він ще тоді у себе на руці писав, бо ні на чому було писати.
— Тоді, як хочеш. А до школи йди,— сказала мати.
Я вийшов за сарай, на вигін. З Блошиного подвір'я чувся якийсь гам: Вітьчина мати виганяла Вітьку до школи коцюбою.
— Ти вже й до школи, розтуди твою Гітлера, не хочеш іти, то куди ж ти хочеш?
Блоха заробив коцюбою по хребту, скривився, як середа на п'ятницю, і натягнув на вуха німецьку пілотку. Пуп йшов до школи з тачкою.
Він ледве тягнув її по болоті, зупинявся, коли бухикав, і тягнув знову.
— Ти що, Пупе, в школі на тачці будеш сидіти? — запитав я.
— Ні,— відповідав Пуп.— Як буду іти зі школи, то заодно з глинища привезу додому глини...
Галя вже сиділа у класі за столом, на нашому місці.
— Галю, ти вже тут?
— Тут. А ти де ходиш? Я думала, що і ти тут.
— Та ні — я лише йду. Іду і думаю, чи ти вже тут, чи нема?
— Я вже тут... — Галя дивилася на мене такими ж, як і тоді очима, коли біля їхньої згорілої хати Пуп, Блоха і я помагали їм з матір'ю і сусідами копати і накривати землянку.
— Щось, Галю, я тебе давненько не бачив. Де ти була?
— Як де? Я ввесь час вдома... А нам поросятко з колгоспу дали — будемо годувати.
— Чим ви його будете годувати?
— Поки що нема чим. Та скоро ж лобода піде! А тепер я травичкою його годую. Насічу травички з водою, і воно їсть... Це часом не ти купався з лисеням у річці?
— А що?
— Та нічого... — сказала Галя.— Сідай, чого стоїш? Я сів.
Галя була, як ластівка: в чорному, з якогось чорного сукна, під-жаці і в білій, з білого парашута, кофті. І дзьобик у Галі був: носик маленький, рівненький, очі карі, як дві темно-коричневі квасольки. А чобітки жовті. Не чуні, а з тієї ж самої жовтої, що й чуні, ре-зини, лише поклеєні чобітки.
— У тебе ручка є? — запитала Галя.
— Ручка є, та пера нема. Зламалося. І нема на чому писати.
— А в мене ось і ручка є, і перо. І папір,— Галя поклала на стіл білу з парашута торбинку, дістала з неї ручку і пожовтілий шматок газети.— Лише чорнила нема.
— Чорнило, Галю, я зроблю. З буряка. З бузини воно краще, та де тепер бузина, надворі ж весна — не осінь. Та й з буряка гарне. Ти яке любиш — густе чи не дуже?
— Не дуже. Бо від густого забивається перо.
Блоха і Пуп сиділи взагалі без нічого: у них не було ні ручок, ні пер, ні паперу, ні чорнила. На столі лежали їхні засмальцьовані в дьогті, в смолі, в тавоті, в легроїні руки, які не годне було відмити жодне мило... Блоха гірко дивився в вікно і їжачився: прямо за комір зі стелі йому крапала снігова вода. Пуп, щоб даремно не гаяти часу, куняв.
У клас зайшов довгий, як дишло, учитель. Руки у нього були в кишенях. У сірій спідниці, в ботах і в акуратній куфаєчці з ним зайшла ще якась жінка і зупинилася біля дверей. Ми встали.
— Добрий день,— Сухим степовим голосом сказав учитель.
— Добрий день.
— Сідайте. Ми сіли.
— Ну, як? — запитав учитель. Ми мовчали.
— Ну, то як? — запитав він ще раз і гибнув головою на Пупа. Пуп встав.
— Як? — відповів йому Пуп.— Ніяк.
— І все?
— А що ще?
— Сідай. Пуп сів.
— Ну, як? — гибнув учитель до мене. Я встав.
— Як? — знову, вчетверте, запитав він.
— А що? — запитав я в свою чергу.
— Я запитую — як? Наші фашистів гонять?
— Женуть,— відповів я.
— Молодець! — сказав учитель.— Так фашистам і треба. Писати вмієш?
— Вмію,— промимрив я і глянув на Галю.
— Іди сюди. Я підійшов.
— Візьми ось у мене з планшета блокнота і ручку, сідай і зараз будеш писати... — учитель потерся підборіддям об комірець кітеля і підвищив голос: — Дорогі діти наших бійців, льотчиків і матросів! Я, на жаль, ніякий не вчитель. Мене попросили у районо поїхати до вас у село і записати вас: прізвище, ім'я, по батькові, хто з якого року, пол — мужчиненський чи женський,— сімейне положення і так далі. У мене все там у блокноті записано, як і про що. А по-скільки вчителів у районі не хвата, та й вам учитися в цьому році вже нема коли, бо скоро літо, та й роботи усякої достобіса — я зараз вас усіх перепишу, передам список начальству у районо, а там воно нехай вже само розбирається... У вас тут часом води нема? Щось у мене від хвилювання в горлі горить. Ніколи перед такими, як ви, ще не виступав... Біжи візьми де-небудь води,— сказав він Блосі.— Якщо нема криничної, то можна з бочки і снігової. Лише дивись, щоб була чиста!