Годині о четвертій Чижик увіходе стомлений і похмурий. Він нітрохи не дивується з того, що в кімнаті порожньо. Йому ніби все відомо.
Через десять-п’ятнадцять хвилин з’являється й Інна Ричардівна.
Чижик – голодний. Він дужчий за мене, тому голодування відбивається на ньому помітніше. Лице йому робиться блідим, ніби зробленим із воску, а на лобі з’являються білі плями, наче хто душив тіло пальцями.
– Як діла, Чижику? – обережно, щоб викликати його на балачку, питаю я.
– Їсти хочеться… – каже він. І голос йому слабий.
Більше я не можу видавити з нього ні слова. Мені також хочеться їсти. Я заходжуюсь чистити картоплю; запалюю, згодом, примус і чекаю, поки закипить вода.
З’являється Інна Ричардівна й гнівно дивиться на мене. Кілька хвилин дивиться на мене. Зараз вона буде казати щось. Дійсно, вона строго, одрубуючи слово за словом, каже:
– Я прошу вас винести примус на подвір’я і палити його там. Прошу не робити воні в моїй хаті. Дим крізь щілини увіходе в кімнату, де живемо ми. А в нас, вам відомо, – дитина і хора Вега.
Не хочу нічого. Досить цих сварок, досить вибриків цієї скаженої жінки. Хай буде спокій.
Мені цікаво дивитися на все це тоді, коли ти, одверто кажучи, наївся. А коли ти голодний, коли голова болить од голоду – тоді до біса ці "номера"! Не кажу їй ні єдиного слова. Кепкуй, навіжена, задерикувата, ненормальна.
Вилажу у вікно й влаштовую примуса на цеглинах. Засмажена цибуля так б’є у ніс, викликає такий апетит, що, здається, проковтнув би все разом із казанком. Їмо ми швидко. Кожен із нас турбується, щоб хтось не з’їв більше. Чижик притрушує намочений у воді хліб сіллю й ковтає майже не розжовуючи. Сидить він долі на ногах.
Не встигаємо ми з’їсти й половини картоплі, як двері трохи відчиняються, а потім, одштовхнуті ізсередини ногою, одчиняються зовсім. Інна Ричардівна несе казан гарячої води. Щоб не облити нас, вона ставе казан долі, проходе між стіною й нами, обертається й переносить казан майже через Чижикову голову.
В уборній вона виливає воду у ванну. Потім вона вертається. Ми переносимо картоплю ближче до вікна, щоб не заважати їй. Через хвилину злим голосом вона каже крізь двері:
– Заплющте очи, або вийдіть к бісам, я йду купатися. Ну. Будь ласка, закрийте баньки, я боса і… прошу закрийте глаза…
Її голова, розпатлана з блискучими очима, з’являється у дверях. Я думаю, що буде відповідати Чижик, а Чижик надіявся на мене. Ми мовчали.
– Я йду, – гостро кидає вона.
Я заплющую очи й враз нишком дивлюся на Чижика, – він роблено-байдуже дивиться у казанок і їсть. Він схожий на Буца, що гризе кістку й чекає на Рятуйку.
Наївшись, він кидає на плечі шинелю, натягає на голову тісного кепа, закурює і, нічого не кажучи, вилазе у вікно.
У кімнаті я сам. Помалу мною опановує спокій. Зараз я можу поміркувати, спокійно почитати етюди Мечникова, менш помріяти про майбутню нашу кімнату. І я читаю, читаю.
Я так зачитався, що не почув, як у кімнату вбігла Вега.
Це була стара, невдало обстрижена Мелентієм і дуже вонюча собака. Вона скоро мусила здохнути. Лідія Вікторівна помилялася, кажучи, що Вега вмре після неї. Де там! Лідія Вікторівна ще буде жити, а от Вега скоро простягнеться.
Я не дихав, коли мені траплялося проходити через кухню наших хазяйок, тому що поганішого духу, ніж од Веги, часу, якихось ліків і цілий тиждень невинесених помиїв, бути не може.
– Пішла геть, Вега! – говорю я голосно. – Чуєш, Вега, од тебе погано несе? Пішла геть. Ти – собака, не розумієш мене. Так от знай: я не голодний, а тому не лютий зараз. Так, так… годину тому я дав би тобі по потилиці та й годі, а зараз балакаю з тобою, як… у всякому разі ти культурніша за Рятуйку…
Але мого лагідного тону Вега не розуміє. Понюхавши шинелю, вона мляво йде в куток і лягає на мою одежу.
– Ну, це вже свинство з твого боку так поступати, – запевняю я її і чую, що вже пече злість на це падло. – Пішла геть! – кричу я на неї й не дуже штовхаю її чоботом.
Вега лежить, ані ворухнеться. Я штовхаю дужче; вона лежить. Тоді я знімаю ремінь і боляче б’ю її по старій шкурі один раз. Вега жалібно скиглить. Не встигає вона дочвалати до дверей, як у кімнату мов вихор влітає Інна Ричардівна.
– Хам! – кричить вона несамовито. – Ах, ти ж хам! – наступає вона на мене…
Я знаю, що вона битися не буде, і не розумію, чого тоді так несамовито підводе свої скажені очи вона до мене.
– Навіщо собаку б’єш, невинну собаку? – аж розривається вона. – Па-адлєц!!!
Її очи вилазять із лоба, вона стискує жмені так, що пальці робляться білими. Вона силкується знайти потрібні слова, ковтає слину і враз випалює:
– Вона свята проти вас хамів!
І зразу ж стигне, помітивши, що сказала дурницю.
– Не пускайте цю смердючу здохляку в кімнату, де живуть люди… і потім я… не так вже боляче вдарив Вегу.
Чи від люті, чи від чого іншого на очах у Інни Ричардівни сльози. Вона нахиляється до Веги, що лежить так, наче їй, старій, статечній собаці, що багато побачила на своєму віку, собаці, що поважає себе, вихованій собаці, – соромно дивитися на нас, людей, – і цілує її безліч разів у ніс. Потім, вона тягне за ноги напівпаралізовану Вегу до себе в кімнату.
"Погана кімната – те ж, що зіпсоване м’ясо для людини", – згадую я слова Чижика. Будь проклята кімната за Бессарабкою біля кам’яного муру!
Я вдягаюся і також виходжу з хати.
Без мене Чижик зв’язав книжки, склав сорочки, онучі й білизну в один вузол і десь щез. Мені лишається розіслати шинелю і лягти спати. Лежу я із заплющеними очима з півгодини. Надворі уже темно.
Чижик увіходе через кухню. Це чує Інна Ричардівна. Вона зразу ж з’являється. Мені здається, що вони змовилися зійтися хвилина в хвилину. Вона веде Буца.
– Ви прийшли, Чижику? – ніжно питає вона, але так тихо, що я ледве чую.
– Раз балакаєте зі мною – значить, прийшов, – відповідає Чижик.
– Поведіть Буца пісяти в садок… – каже вона так голосно й роздратовано, що я здригаюсь.
Чижик силкується вдати з себе спокійного. Він, мабуть, зціпив зуби. Але враз він підводиться й умокаючи гукає Буца.
– Ходім, Буц… на, на, на! Ідемо!..
Він вилазе у вікно і за ноги витягає в садок Буца. Вони в тіні. Раптом Буц починає несамовито верещати. Я чую, як Чижик рукою б’є по ньому, як по подушці. Буц, наляканий незрозумілим поводженням, верещить дико, видно виривається, ним опанував жах.