— Ах, страшно в повітрі! Ми ще не звикли літати, тремтіли вони. — Сестрички, присувайтеся ближче! — І вони щільно-щільно пригорнулися одна до одної, і ось уже біла хмарка пливла по небу.
— Невже я там була внизу? — дивувалася колишня срібна хвилька. — Так, це я лежала під землею, пливла у річці, мила камінці, злетіла легкою парою, а тепер я хмарка і плаваю не в річці, а в небі. Може, я ще й побачу білу лілею. Тільки не треба стояти на місці.
І вона полинула над лісами, над степами. Вночі хмарка ночувала на верхів’ях гір. А тільки займався ранок, вона поспішала до зелених луків, де текла рідна річка.
— Тільки б глянути на неї згори! Тільки б глянути!
І якось ніжна лілея побачила в небі білу, пухнасту хмарку.
— Яка красуня! — прошепотіла лілея. — Як гарно мені дивитися на неї!
Але це почув вітер. Він завіяв дужче, дужче.
Хмарка похмурніла, потемніла і раптом великими дощовими краплями почала падати вниз, і одна велика краплина упала в ніжну білу чашечку лілеї.
— Це я прилинула до тебе, — почула лілея ласкавий шепіт. — Я була срібною хвилькою, я була парою, я була дощем, і, може, тільки на хвильку я прилинула до тебе. Може, ще багато мені мандрувати і багато бачити, але зараз так радісно поцілувати тебе!
І біла, ніжна лілея всміхнулась і промовила:
— Це моя найкраща хвилька в житті!
* * *