Прибігаю додому та вже радію-радію: "Мамусю, мамусю, я вже не наймичка!" Та за троячку за ту, ще й до скрині побігла, там сім рублів було — наскладала: коли по п'ятачку, коли по гривеничку, що не оддам було матері — вхопила й ті сім рублів, ношусь, лічу... от, думаю... аби люди трапились — буде за що свадьбу одбуть: оце мнясця буде купить, це хлібця, це горілочки... — буде. Та мати клопочуться: й того нема, й того нема, та й Парасю найняли вже, а я... байдуже. Шию на полу, та тільки застугонить що на дворі, так і дивлюсь у вікно, чи не їдуть... Та молю вже, молю бога: "Господи, — думаю, — пошли..." Аж ось дивлюсь — їдуть, їдуть одного дня... та прямо до нас... Господи!.. аж душно стало. Схопилась. Керсетину на себе, запинаюсь — чепурюсь, не знаю й як уже. Мати на печі лежали — у боку кололо—я до їх: "Мамусю, мамусю, їдуть!" Вони сторчголов з печі... стіл застилають, прибирають на лаві... Коли це одчиняються-одчиняються двері... Боже! Сідаю та трушусь-трушусь... Позирнула раз, другий... Молодий таким уже гарним здався, що й не знаю. Усики чорненькі, сам червоний, кожух розхристаний:
чумарку видно і пояс червоний видно. Посідали. Про се, про те балакають і на мене дивляться, а я вже... Господи!.. не знаю, куди глянуть, як той рот стулить, де ті руки діть, мну шитво, а серце одно: тьох-тьох... Коли це молодий: "Еге, душно в хаті... піти б у сіни ще". Мати кив на мене: вийди, мов. Я вступила в черевички, вийшла. Він за мною. Поставали в куточку. Він зараз сії-тії: чи є в хуторі хлопці, чи е досвітки. Я тут кажу, а там радію-радію: "Це вже я хазяйкою буду, жінкою буду — господи!.. як же це воно? Та тільки що не засміюсь. Аж ось він кашлянув і пита: "А ти вже наготовилась заміж?" — "Уже", — кажу. "А що ж є в тебе?" — "Одежа є, кажу: кожушанка, юпка суконна, дві легких, скриня є..." — "А ще що?" — пита. Мені в виски так і вдарило. "Що ж іще?" — кажу. А він: "А я чув, що ти служила все це, так уже ж заслужила думаю?" — "Так я ж, — кажу, — так і так — не тільки на себе служила". Він тоді: "Хм... мало, зовсім мало приданого" — та й посунув у хату. Там мати... яєчка б'ють їм, а вони... за шапки... поїхали...
— Хм, які ж вони... — каже баба Яковиха. А дівчина так жалібно:
— І яєшеньки... не схотіли...
— Хм, — та й знов про своє. А дівчина:
— Підождіть же, що далі було. Поїхали... Де б і ділась я... сумую... Як ось приїжджа прикажчик Селезньова. А Селезньов — пан такий, тисячу десятин арендуе тут у другого пана. Оце все аренда його — й гаї, й луки. Онде й живе він, Селезньов той.
Дівчина показала рукою на другий бік шляху. Там, далеченько, видно було озію цеглову, клуні, ожереди...
— Так приїжджа прикажчик, наймає у тютюн мене, дає тридцять п'ять до пущення до пилипівчаного. Я аж зраділа ціні такій... "Год служила, — думаю, — та рублем тільки й більше, а це ж..." Согласилась. "Оце ж, — —думаю, — получу — коровку куплю, овечку... отоді!.. побачать!.." А ту десяточку з скрині, та мати просять: "Дай же хоч п'ятеричку... он і братик голий, і се й те..." А я:
"Е, ні вже..." Та повернулась, та кожушанку справила другу... Так уже ж кожушанка хоч!.. там така! — Дівчина аж повеселішала. — Там така... сивеньким суконцем покрита, чорним смушком обложена... Та до кожушанки та й спідницю ще... Ну й спідниця ж!.. Голубенька, ще й з квіточками з червоненькими... — Осміхнулась та аж язичок показала.
— Прийшов той день, що й у тютюн заступать. Позбирались. Пішла робота, аж душно: то гної розкидаєм, то що. А пан, — звісно, пузатий та в'язи товсті — прийде, та тут: "скорій, скорій", а там: щип-щип мене або:
ляп-ляп долонею. А мені так гарно ото — як же? пан, та шуткує. Як ось він до того, що... "Поступай за горничну до мене, там ти так і так... як баришня будеш". — "Господи, — думаю, — як же це воно: в кохті буду, в спідниці в довгій, чисте лице в мене буде... Невже це й я, як баришня, буду? Господи! як же воно, як баришнею буть? Що тоді хлопці казатимуть?.. Отоді вони!" Та так мені — так би й поцілувала пана... який же він добрий, думаю... Поступила на... на благовіщення... — сказала та й удавилась, а в очіх так і заблищали сльози, а далі:
— Поступила... аж воно... не те. Як не видно нікого, то він: "Я тобі й того куплю, й на те наберу", та й, та й... Господи, аж здумать соромно... А й жінка ж є, й діти є. Так я до матері днів через скільки. А вони: "Цур йому, одійди од його". Так я й... подякувала йому. Він нічого, тільки: "Пам'ятай же!" — каже... Коли якраз! Через тиждень, чи що, чоловік бомажку приносить: "На суд, — каже, — на післязавтрього в волость". — "Що це, об чім це?" — млієм з матір'ю. Діждала й післязавтрього того, пішла... та так мені страшно там, усе таке страшне... Мене й питають: "Ти покинула в пана?" Я — що тут? — "покинула", — кажу та трушусь уся, трушусь... Як ось і читають мені: заплати ж, мов, 25 рублів... Селезньову... за те... — та й скривилась.
— Кричали ж ми, кричали з матір'ю — нічого... оддавать треба, знов... у найми.
— Еге, пора рушать... — позіхнув хтось. Почали влаштовуваться.
— Так ви вже й тікаєте? — каже дівчина, а далі аж з плачем: — Остило служить... — Помовчала, та й знов:
— Ну що остило ж... — Потім так стиха:
— Поки... не наймалась, то... — та й почервоніла, взяла полу, мне. Далі:
— Якби... то й Парася б оддала... панові. їй ніхто нічого. Вона тоді:
— У мене й кожушанка є... гарна... Сивеньким покрита... та аж дві.
Василь осміхнувся. Потім глянув на хату без сіней та аж ніс зморщив. А в неї сльози блищать...
Рушили ми. Дивилась-дивилась вона та як ридне:
— Як без худоби, то й... марній так... Боже мій!.. Де ж мені... взять її?
* * *
Так як через тиждень ми вп'ять прибули до хутірця до цього — з Києва йшли. Посідали вп'ять. Я здумав про дівчину. Закортіло побачить. Дивлюсь — не видно. Я й кажу Василеві:
— Ходім до хати, ще, мов, відерця попросимо. — Пішли. Не видно й там. Ми в хату. Там теж... бабуся сама, лежить, стогне на полу.
— Дайте відерця. А бабуся:
— Піди найди, Миколко.
Дивимось: із запічка злазить хлопчик у лахмітті.
Я й кажу:
— А де ж це... помічниця ваша?
Бабуся зітхнула так важко, та й нічого, а далі: