Хутірський роман

Сторінка 2 з 2

Дімаров Анатолій

Дивляться люди — головами співчутливо похитують.

IV

Якось наснилось Іванові, що поруч не жінка, сільрадою дана лежить, а Валька-крамарка. Її ще на хуторі звали касиршею. Молоде було, дурне, прибирати контору прилаштоване, якось уве— чорі мила підлогу в бухгалтерії, глип — сейф рота роззявив. Сейф забули замкнути! І десятка в сейфі тім світиться. Тож Валька, яка зроду-віку більше карбованця в руках не тримала, і спокусилася. Десятка ж сама просилась до рук!

Її, Вальку, бухгалтерша одразу ж на рахівниці і вирахувала. Не віддали, щоправда, до суду, не посадили, а з контори потурили. Та й прозвали касиршею.

Оця Валька-касирша, теперечки вже мати двох дорослих синів-близнюків та до того ж і вдова, і наснилась Іванові.

Лежить наче поруч, стегном обпікає, а він її як не тужиться — обійняти не може. Живіт — як гора! І в животі у тому близнята вигуцикують. П'ятеро... Їй-божечку ж п'ятеро! Двійко в спідничках, а трійко в штанцях.

Гульк — а вони вже в дворі!

Гульк — а вони вже на тракторцеві:

— Тату, катай...

Проснувся — весь день од жінки очі ховав.

V

Валька щоранку, до крамниці мандруючи, мимо їхнього двору велосипедом порипувала. Ну, рипиш, то й рипи, йому було байдужісінько. А після сну наче полуда спала з очей — закохався.

Не так у Вальку, як у задницю її неосяжну. Не те що Тетяна, в якої ні позаду, ні спереду. Гузенце в чайній ложці можна втопити.

Не вірите, що закохався у задницю?

А яка деталь у жінки найкрасномовніша, коли вона велосипеда сідлає?

Отож-то й воно...

Приворожило Івана. Обмарило.

Щоранку вибігав до воріт — боявся Вальку прозівати.

Далі — більше. Вже і ввечері, коли вона мала додому вертатись, у воротах стовбичив.

— Іване, що ти там загубив? — кликала жінка.

— Та ворота...— мацав дошки.— Ворота треба полагодити.

— Так полагодь! Не колядуй з ранку до вечора.

Еге ж, не колядуй. Коли Іван до воріт наче прив'язаний. Отією вірьовочкою, що й дихнуть не дає.

Згодом став до крамниці вчащати. По сірники. Накупив сірників — півсвіту можна за димом пустити. А згодом і мила: весь хутір намилити.

І так норовив до крамниці податися, щоб застати, коли Валька й замок уже навішувала.

— Запізнився?.. То я уже завтра заскочу... Давайте ж хоч лесипеда поможу докотити.

Іде поруч — слова зайвого із себе видушити не може. І Валька, бісова личина, мовчить. Тільки лукаво всміхається.

Раз провів, вдруге — і по хуторі дзвоном: Іван на старість сказився. До касирші став женихатися.

— Ну-у-у...

— От вам і "ну"! В обнімочку ходять.

— А Танька?

А Тетяна, жінка Іванова, про рогач і не думає. Про отой, що за нього в першу чергу жінота хапається: суперниці вікна трощить. Тетяна — слухайте, люди! — коли Йван якось захворів та голосом кволим її попросив до крамниці сходити — Вальку додому провести,— і не подумала дертись на стінку. Вдягнулася і до крамниці. І хутір од великого дива язика проковтнув: ідуть дві подружки, тихенько-мирненько про щось розмовляють, ледь не цілуються.

І поки Іван лежав хворий, з отих тихих-мирних розмов народилося от що: Іван уже в лікарні очунював, коли Тетяна виписала брата-вдівця. З району сусіднього. Пожежу притьмом гасити. У перший же день його і послала в крамницю. Велосипеда Вальці додому котити.

VI

Ох і весілля ж було! Хоч мовби й не скликали нікого (не молоденькі ж обоє!), а весь хутір, вважайте, зійшовся. Й Іван, що одужати встиг, так упився, як ще ніколи в житті не впивався.

А тракторець?.. Що ж тракторець... Тракторець і оре, і сіє, й відвозить-привозить, весь куток обслуговуючи. А щонеділі, особливо під час літніх канікул, ката дітлашню.

Це вже "обов'язатєльно", як каже дід Черепок.