Хусточка

Сторінка 2 з 3

Рюноске Акутагава

Нарешті, прикинувши, скільки часу минуло, професор розчинив двері до вітальні. Майже тоді, як він заходив усередину, а рука його відпустила клямку, назустріч йому з крісла підвелася жінка років сорока. На гості було, як на думку професора, надто елегантне сіро-блакитне хітое, на грудях, де вузькою смужкою розходились краї хаорі[19] вправлений у пряжку, блимав малахітовий ромбик. Навіть байдужий до таких дрібниць професор одразу помітив, що волосся гості викладене в зачіску "марумаґе", як личить заміжній жінці. З властивим для японців круглим обличчям і бурштиновою шкірою, жінку можна було зарахувати до типу розумних матерів. Професор зиркнув на неї, і йому здалося, що він колись уже її бачив.

– Це я Хасеґава, – він привітно вклонився, сподіваючись, що вона щось скаже йому у відповідь, якщо вони десь зустрічалися.

– Я – мати Кенітіро Нісіями, – виразно відрекомендувалася жінка і шанобливо відповіла поклоном на привітання професора.

Зачувши прізвище Нісіяма, професор одразу пригадав собі учня, який писав критичні статті про Ібсена й Стріндберґа, вивчав, здається, німецьке право, а навіть вступивши до університету, вчащав до професора поговорити про сучасні ідеї. А навесні той студент захворів на перитоніт, лежав в університетській лікарні й професор принагідно кілька разів до нього навідувався. Тож не випадково професорові здалося, начебто він десь бачив обличчя цієї жінки. Густобровий, усмішливий син – просто викапана мати.

– Ага, мати Нісіями-куна? – покивуючи головою, професор указав на крісло по цей бік невеличкого столика: – Прошу, сідайте.

Гостя попросила вибачення за несподівані відвідини, ще раз уклонилася і сіла на запропоноване крісло. Сідаючи, вона вийняла з рукава щось біле, здається, хусточку. Помітивши це, професор квапливо підсунув до гості корейське віяло, а сам присів на крісло по той бік столика.

– Гарненький у вас будиночок, – трохи силувано озвалася гостя, оглядаючи світлицю.

– Та де там. Він лише просторий, але мені до нього байдуже, – звиклий до таких компліментів, професор звелів покоївці, яка щойно принесла холодний чай, поставити його перед гостею.

– Як мається Нісіяма-кун? Чи не погіршало йому?

– Авжеж… – склавши руки на колінах, гостя на хвильку збентежено вмовкла, потім спокійно і врівноважено повела далі: – Власне, через це я й прийшла… Та ми не годні були йому чимось зарадити. Коли він ще жив, ви були до нього дуже добрі…

"Мабуть, гостя просто несмілива, що не зважиться випити чаю", – подумав собі професор, готуючись пригубити чашку. Бо гадав, що ліпше подати приклад, аніж настирливо пригощати. Та не встиг він торкнутися чашкою м'яких вусів, як слова гості раптом уразили його слух. "Пити чи не пити?" – ось що, незалежно від юнакової смерті, мучило його якусь мить. Але ж не годилося без кінця тримати чашку перед собою. Отож, професор рішуче надпив півчашки, злегка насупив брови й зітхаючи промовив:

– О, як жаль!

– В лікарні син частенько згадував про вас. То хоч я і знала, що вам ніколи, але наважилась про все повідомити і скласти подяку…

– Та що ви, за віщо? – професор поставив чашку, а натомість узяв зі столу провощене віяло й сумовито провадив далі: – Кажете, що його не можна було врятувати? Перед ним тільки відкривалося життя… Я давненько не навідувався до лікарні, а тому не сподівався такого лиха. А коли це сталося, коли він умер?

– Вчора минуло сім днів.

– У лікарні?

– Атож.

– Далебі, для мене це жахлива несподіванка.

– Принаймні ми зробили все, що могли, атому лишається тільки скоритися долі. Проте, як оглядаюся в минуле, не можу втриматись від жалю.

За такою розмовою професор запримітив дивну річ: ні з поведінки, ані з вигляду гості не було знати, що вона розповідає про синову смерть. В очах – ані сльози, голос – спокійнісінький, у кутиках рота навіть усмішка притаїлася. А тому кожному, якби він не слухав її оповіді, а лише дивився на обличчя, напевне могло б здатися, що жінка розказує про щось буденне, звичне. Професор не міг надивуватись.

Давно, ще як він учився в Берліні, помер Вільгельм І, батько нинішнього кайзера. Про цю подію професор почув у кав'ярні, куди частенько навідувався, і, звісно, особливо тою звісткою не був уражений. Отож, як звичайно у доброму настрої, з тростинкою під пахвою, вертався він до пансіону. Та тільки він одчинив двері, двоє дітей з пансіону – дівчина років дванадцяти у брунатному жакеті, хлопець у блакитних штанцях років дев'яти – раптом кинулись до нього і ревно заплакали. Приязний до дітей, він розгубився і лише заходився їх втихомирювати, гладячи їхні русяві голівки й безперестанку перепитуючи, що ж сталося. Та діти не вгамовувалися. Тільки згодом, ковтаючи сльози, вони прохлипали: "Наш дідусь імператор умер".

Професора тоді вельми здивувало, що смерть імператора навіть дітей так тяжко засмутила. Причину, видно, треба шукати не тільки у стосунках між імператорським двором і народом. Імпульсивне збудження європейців, що його так вражало в Європі, від самого початку, як він туди приїхав, тепер його, японця, послідовника системи бусідо, просто приголомшило. Він ніколи не міг забути того співчуття і недовіри, якої тоді зазнав.

Так і тепер, лише навпаки, професор ніяк не міг збагнути, як це жінка не плаче. Услід за першим відкриттям прийшло друге. Саме тоді їхня розмова, перейшовши від спогадів про вмерлого юнака до подробиць його щоденного життя, звертала знову на спомини. Якось ненароком з руки професора вислизло корейське віяло і впало на маркетровану підлогу. Розмова, ясна річ, не була такою невідкладною, аби не допустити перерви на хвильку. Отож, нахилившись вперед, професор сягнув рукою до підлоги. Віяло лежало якраз під столиком коло жінчиних ніг у білих табі[20]. Звернувши погляд униз, професор зненацька помітив жінчині коліна й руки з хусточкою. Певна річ, у тому ще не було жодного відкриття. Але тут же професор завважив, що жінчині руки шалено тремтять, а гостя, аби глушити свої почуття, так цупко стискає хусточку, що та замалим не розривається. Нарешті, він запримітив, що гаптованим краєм зім'ятої шовкової хусточки між тендітними пальцями наче легіт ворушить. Обличчя гості всміхалося, а насправді всім тілом вона плакала.